Для мене, як і для більшості українців, епохальною подією стало надання Томосу про автокефалію Українській Церкві. Хоч я і була прихожанкою Церкви Московського патріархату, проте добре розуміла: Україна стала самостійною державою, а значить, і церква має бути українська.
Говорила про це і своєму духовному наставнику ще кілька років тому. Може, комусь буде дивно, але священик відповів, що це обов’язково станеться, але треба набратися терпіння і зачекати: мовляв, збереться синод, ухвалить рішення – і матимемо свою канонічну церкву.
Що ж відбулося насправді? Коли Українська Церква була узаконена Вселенським Патріархом, священики заметушилися, почали агітувати за Московську Церкву, їздити по селах, переконувати громади, а деякі отці (як у Ківерцівському районі) стріляли з рушниці або посилали прокляття мешканцям (як у с. Положево Шацького району). До слова, прокльони раніше я чула (це показували по телевізору) і від одного високопоставленого священика з Києво-Печерської лаври. Він так гордо говорив, що прокляв людей, які наважились сказати йому щось не дуже приємне.
Хочеться запитати таких священиків, чи не забули вони другу Божу заповідь – «Люби ближнього свого, як самого себе»? То де ж, скажіть, та любов? Чому проповідується ненависть, чому дозволяють собі зневажати співвітчизників, які мають віками вистраждане право молитися рідною мовою? Усі інші народи, виявляється, можуть мати свою Церкву, українцям же – зась!
Хочу нагадати, що Русь хрестив князь Володимир у 988 році і це знає, мабуть, кожен учень у школі, адже діти вчать «Повість минулих літ», автором якої є Нестор-літописець. І там чорним по білому написано: «…Вийшов Володимир з попами корсунськими на Дніпро, і зібралося там люду сила-силенна. Забрели у воду, і стояли там одні по шию, інші по груди, дехто тримав дітей, молодь тислась до берега, а дорослі бродили; попи ж стояли на місці і творили молитви. Люди, охрестившись, розійшлися по домівках. І звелів Володимир будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири».
До речі, Русь – це не Росія, як дехто думає, причому й слова «Росія» в цей час не було. Московія з’явилась набагато пізніше, а сама Москва вперше згадується тільки в 1147 році. Між іншим, офіційною датою утворення Московської Церкви вважається 5 грудня 1448 року. Про це дізнаємось із московських газет і журналів, виданих Московською патріархією в грудні 1948 року, де вміщені повідомлення «про помпезне святкування Московською Церквою свого 500-ліття за участю східних патріархів…».
Галина Могильницька у своїй книжці «Літос» зазначає: «…фактом залишається те, що протягом 141 року –з 1448 по 1589 – Московська Церква була «самосвятською» і «неканонічною». А незадовго, з початком Визвольної війни Хмельницького, Московський патріархат почав зазіхати на Київську митрополію. Знову цитую Галину Могильницьку: «…в 1685 році Московський патріарх Іоаким …настійно пропонує Царгородському патріарху Якову зректися Київської митрополії…». От що значить бути підступним і нахабним.
Словом, все цілком зрозуміло для мислячої людини. Те ж, що відбувається в наших церквах тепер, абсолютно закономірний процес. Одні прихожани залишаються в Московській церкві (за новим законом – Російській Православній Церкві в Україні), інші ж – переходять до Української. Саме в Українській Церкві моляться рідною мовою за свою країну, за мир, за звільнення наших полонених, за воїнів-захисників України.
У листопаді 2018 року я також стала прихожанкою Православної Церкви України. І хоч зробити цей вибір було непросто (адже звикла до храму, в якому молилась багато років, до священика, до комфортних умов, до гарного співу хористів), та я не жалкую, бо головне, на мою думку, не комфорт, не милозвучний спів, а щира молитва. У Московській Церкві я вже не відчувала такої щирості, бо коли молились за «отєчєство», то в мене виникало питання: «За чиє?»
Коли є своя канонічна Українська Церква, я не можу дозволити собі і 5 копійок пожертви дати туди, в ту ворожу, агресивну державу, де церква підтримує війну проти своїх братів православних, де благословляють на кровопролиття, де «гуманітарні» конвої з Росії на Донбас наповнюються снарядами, мінами, гранатами; де моляться, як писав наш великий пророк Тарас Шевченко ще в ХІХ ст., за «кражу, за войну, за кров…»
Не раз доводилось чути: «Та які там гроші йдуть у Росію». Як висловився один авторитетний чоловік у популярній телепередачі, «не треба вважати нас, українців, за повних ідіотів чи останніх дурнів». За різними джерелами, від парафій Московського патріархату з України до північного сусіда надходило від 6 до 18 мільярдів доларів на рік. Вражає? Мабуть, що так.
А Україна вже 5 років відбивається від нападів агресивного, підступного ворога. Щодня чую по радіо страшні новини типу: «Минулої доби було 5 обстрілів з ворожої сторони, гатили з протитанкових гармат, мінометів, із зброї, забороненої Мінськими домовленостями… Загинуло двоє бійців, поранений – один». І знову тугою розливається по Україні «Пливе кача…», і знов бачимо страждання і сльози дітей, матерів, батьків, дружин – усіх, кого болить душа за обірвані й покалічені життя.
Чи переймаємося ми, християни, горем наших співвітчизників, чи йдемо не задумуючись у Московську Церкву насолодитися гарним співом і вчергове несемо дар агресору, аби мав можливість ще більше вбивати наших земляків? Прикро, що душі наші черстві й байдужі до людського горя, що уперто не хочемо визнавати, хто з нами воює. «Відкусивши» Крим і спустошивши Донбас, ворог навряд чи зупиниться, бо йому важливо, аби України не було взагалі.
Протягом століть українці зазнавали утисків, принижень, переслідувань, лише мова наша заборонялась Російською імперією більше 100 разів! А скільки люду українського стерто з лиця землі тією північною потворою за останнє століття! Рахунок йому – мільйони!
Кожного разу з тривогою на серці сприймаю повідомлення з різних куточків планети. Росія погрожує ядерною зброєю навіть Америці. Свої смертельні щупальця, як справжній спрут-монстр, вона розпустила по всьому світу: у США впливала на вибори, в Британії – травила, у Сирії – бомбила, у Грузії –анексувала територію, у Молдові – наслідила, Україну – свою «православну сестру» – в обіймах душила. І не відомо, коли ще ми звільнимося від того «старшого» брата-кровопивці.
То, може, врешті-решт, варто прокинутись від сплячки і сказати: «Досить!» Бо, не дай, Боже, Путін прийде до нас захищати вірян Московської Церкви, то «гради» накриють не тільки тих, хто молиться в Українській Церкві, а й усіх, як це зараз відбувається на Донбасі. Там також рятували «русскоязычных» від «бандерівців-розбійників». Результат – відомий.
Відрадно, що люд стає свідоміший, і українські громади поступово, одна за одною, переходять до своєї церкви. Я тішуся з того, що в Шацькому районі таких уже чотири. Щиро вітаю братів і сестер по вірі – прихожан храмів із сіл Положево, Острів’я, Голядин, Грабове. Дай, Боже, вам єдності, згуртованості, одностайності, Божої благодаті і миру на нашій багатостраждальній землі.
Дорогі мої земляки! Єднаймося у своїй країні, вболіваймо за кожного співвітчизника, будьмо милосердними і чуйними, але в ставленні до ворогів –стійкими й непохитними, як українські воїни на Донбасі, бо наша поступливість, м’якотілість і «безхребетність» часто в минулому приводили до втрати державності і величезних трагедій. Тож закликаю вас словами Тараса Шевченка: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»
Раїса ГУРКО, смт Шацьк