Загадкові механізми пам'яті, або чому ми йдемо на Проводи до померлих родичів. БЛОГ

Свято Великодня завжди по-особливому радісне. Тиждень після Пасхи називають Провідним. Традиція вшановувати тих, кого вже нема поряд з нами, бере свій початок від сивої давнини. І мимоволі виникає думка: що об’єднує ці дві події – Великдень і вшанування померлих? Безперечно, наша віра у воскреслого Христа – Бога і людину, у безсмертя людської душі, наша пам’ять про події Старого і Нового Заповітів.

Дивовижна річ – людська пам’ять. Є індивідуальна пам’ять – наша власна, пам’ять роду, цілого народу, пам’ять людства. І кожної миті нашого життя ми причетні до всіх цих видів пам’яті незалежно від нашої волі. Кажуть, наше бажання нагодувати гостей, приготувати різноманіття страв – це компенсація за роки голодомору. А чому зазвичай такі хоробрі й безстрашні нащадки воїнів, їхні онуки, правнуки і навіть віддаленіші від них у часі, якщо можна так сказати,  праправнуки? Чому ми обираємо, ким бути в дорослому житті, а потім з неприхованим подивом дізнаємося, що втілили в життя мрію нашого далекого пращура і свою власну водночас?

Дивовижна річ – людська пам’ять. А кажуть, що створять штучний інтелект, будуть замінювати за допомогою спеціальних пристроїв пошкоджені ділянки ДНК… Уже були спроби клонування, генетичних експериментів, створення роботів, все одно обмежених у функціонуванні попри всі намагання науковців. Людина уявила з себе Бога  і хоче спростувати його закони. Просто смішно, коли кажуть, що скоро буде суспільство роботів, яке ледь чи й не поглине людську цивілізацію. Навіщо ціле суспільство? Створіть для початку невелику спільноту – колектив роботів, кожен з яких автоматично виконує певну роботу. І роботи будуть взаємодіяти між собою достоту так, як люди? Мабуть, якщо така ідея колись і втілиться в життя хоч якось, все одно жоден робот не перевершить людського розуму, почуттів, творчості, спілкування з іншими. Бо жоден робот не вмістить у собі пам’яті людства.

Інколи з нашої пам’яті виринають зненацька такі спогади, про які, здається, ніколи б не згадав, а вони самі нагадують про себе. Пам’ять – це не тільки вміння швидко засвоювати якусь інформацію. Чи можна прирівняти механізм, якщо так можна висловитися, пам’яті з принципом роботи комп’ютера чи найсучаснішого гаджета? Мабуть, ні. Як би ми не старалися, а пам’ять у цих пристроях обмежена. Отже, пам’ять у такій довершеній формі може існувати тільки в людини і, звісно, у Бога, бо раз він створив таку пам’ять для нас, то вона має бути набагато досконалішою в нього самого.

Пам’ять з нами і всередині нас – генетична; пов’язана з розумом, почуттями, нашими повсякденними звичками-діями, доведеними до автоматизму. Пам’ять стає для нас чи не найголовнішим, що ми маємо. Який би хаос царював, якби не було пам’яті. Уявляєте: кожного дня прокидатися і нічого не пам’ятати, битися об граблі власних помилок і пошуків, спроб, а назавтра знову починати все спочатку? Є люди, які так живуть, із захворюваннями, що впливають на пам’ять – і це трагічно.

Пам’ять тісно пов’язана з минулими подіями, із сьогоденням, яке з кожною миттю, що спливає, стає історією – і так від покоління до покоління, з роду в рід. Одразу пригадується дерево роду… Мабуть, жоден народ світу достеменно не знає власної історії – вона губиться в тих часах, про які майже нічого не відомо, бо не залишилось ні зразків матеріальної культури, ні якихось писемних джерел. Тому історія часто спирається на припущення і здогади на основі вже відомих фактів. Пил часу припорошує пам’ять, але вона озивається в нас як щось, що частіше за все не підлягає раціональному поясненню. Як тут не згадати біблійну оповідь про вавилонську вежу, коли Бог дав кожному народу його власну мову і люди перестали розуміти одне одного так, як раніше. І все це зробило людство спочатку єдиним, а потім водночас і різноманітним у національних проявах. Може, тому в багатьох культурах світу так багато схожого? Уже за місяць будуть дні пам’яті і примирення. І так із століття в століття – пам’ять з нами,  і якось невимовно з нами в ті дні, коли ми згадуємо минуле і тих, хто був у ньому, по-особливому. У ці дні ми маємо добре думати, на бік добра чи зла нам ставати, щоб потім не передавати нашим нащадкам хрести наслідків наших вчинків, які ми мусимо оцінити наперед, ще не реалізувавши якихось дій.

Дивовижна річ – людська пам’ять, бо вона здатна роз’єднати і примирити. Без неї було б сутужно – ми б не розуміли, хто ми є, не змогли б бути собою. Отже, пам’ять це загадка, непідвладна нам цілком; те, що неможливо пізнати до кінця, осягнути людським розумом. Пам’ять пов’язана з мораллю, нашою свідомістю, про божественну, а значить, незбагненну до кінця природу якої уже вголос заговорили всесвітньо відомі психологи й нейрофізіологи. Бо ж раніше вважалося, що пам’ять міститься у нашій свідомості, навіть конкретніше – її «місцезнаходження» – у мозку. І з цим твердженням, що вважалося неспростовним, така молода наука, як психологія, «жила» досить тривалий час.

Ми не можемо контролювати все. Але, мабуть, можемо зробити так, щоб наша пам’ять працювала на нас, а не проти нас. Не менш загадкові механізми пам’яті. Пам’ять сама обирає, що зберігати, а що відкинути. Процеси самозбереження, саморегулювання дивовижним чином запущено всередині нас. І те, що справді треба, без чого ми не ми – ніколи не забудемо. Пам’ять буде нагадувати про себе, витягати на світ Божий те, що було з нами і до нас, так, ніби вона не з нами, а сама по собі – і от уже хтось із нас бачить дивні сни; хтось дізнається навмисно чи ненавмисно приховану правду про минуле; хтось, сам того не розуміючи, захоплюється чимось новим, не властивою для нього до певного часу справою; хтось не може пояснити свої вподобання, навіть не здогадуючись, що такі ж смаки і схильності були в його далеких прадідів.

Пам’ять примиряється сама з собою крізь роки, коли не одразу. Пам’ять не мовчить, вона говорить, а інколи змушена кричати, як совість. Пам’ять бореться за правду, навіть тоді, коли ми з різних причин закриваємо очі на цю правду. Пам’ять впокорює нас – так, як приборкують майстерно норовливих коней. Пам’ять пронизує все – і матеріальні, і нематеріальні речі, і навіть пророкує майбутнє. Пам’ять незнищенна, інколи страшна, як і правда. Пам’ять поза часом і поза межами територій. Може, навіть і наша планета обертається навколо власної вісі і навколо Сонця не тільки завдяки законам фізики й астрономії, як ми звикли або як нам зручно думати, а й завдяки пам’яті. Ніяк нам не збагнути до кінця всього, що здається на перший погляд очевидним. Ми будемо копирсатися, міркувати, шукати відповіді, але врешті визнаємо власну поразку. Поразку нашого все-таки якоюсь мірою обмеженого людського розуму.

Ми неоднакові, але ми неповторні, ми своєрідні, але схожі на тих, хто був до нас, незалежно від нашої волі чи бажань. Ми можемо дивуватися незбагненності деяких речей, не розуміючи при цьому, що в них просто озвалася пам’ять. Пам’ять справді не дає нам спокою. Ми пам’ятаємо про них – наших пращурів, ми згадуємо про них, але особливо в ці дні – дні після Великодня. І це знаково для нас, українців, і для християн усього світу. Пам’ять говорить до нас, говорить усередині нас – дослухаймося до її пророчого голосу.

Іванка Волинянка