Історія села Пулемець: Пулемец. Пулеміч. Полмо. – Частина ХІ

15 Лютого 2017, 16:30
1872

Довгоочікуване визволення від фашистської неволі не принесло полегшення для більшості жителів села. Слідом за діючою армією прийшов польовий військкомат, який за лічені дні мобілізував всіх чоловіків, які за віком і станом здоров’я були визнані такими, що здатні нести військову службу.

У нас немає точного числа пулемчан, яким випала доля опинитися на фронті. На обеліску в центрі села викарбувано прізвища 65 пулемчан, які загинули. І цей список є неповним, бо в нього потрапили лише ті прізвища, які пропустив КДБ. При складанні списку Любомльський військкомат у ті часи не тільки відмовився надати допомогу, а й чинив перешкоди.

Повернулися живими з війни понад 40 чоловік, більшість з них з важким каліцтвом та підірваним здоров’ям. Кавалером двох орденів Слави повернувся з війни Куць Олександр Юрійович (був нагороджений і багатьма медалями). Він ніколи не хизувався своїми нагородами і подвигами, чесно і старанно працював у колгоспі за мізерну плату. Не одержав і гідної пенсії, бо ніхто не брав до уваги його бойові заслуги. Лише через 20 років після війни, коли більшості фронтовиків не було в живих, держава почала звертати на них хоч якусь увагу. Більше пощастило тим, хто прожив ще років 50-60 після війни, їм припала і шана, і деякий матеріальний достаток. От тільки лишилося їх нуль. У 2012 році помер останній фронтовик – Сухомлин Олександр Григорович.

Важка ноша випала на плечі дружин загиблих воїнів та їхніх дітей. На перших порах держава взагалі не звертала на них увагу, ніхто з них не чув і не знав, що таке пенсія, допомога при втраті годувальника, субсидія та інші численні одноразові виплати і пільги, без яких не уявляють життя сучасні жінки. Типовим прикладом може бути доля Горун Варвари Сергіївни, яка після загибелі чоловіка залишилася сама з шістьма дітьми. Чорна біда не покидала її хатину, що стояла на хуторі і мало не вгрузла в землю. Додала біди й колективізація, коли в колгосп забрали коня та весь сільськогосподарський реманент, розібрали частину клуні, а потім перевезти в село хатину. Тільки людське співчуття врятувало цю сім’ю від загибелі. Тепер в хатині проживає Горун Афанасія – донька Варвари. Таких житлових будівель в селі більше не залишилося.

Після визволення від німецько-фашистських загарбників у житті села настає новий період – радянський, що тривав до 1991 року. В перші тижні було відновлено роботу сільської ради, головою якої став Андрій Жучик, секретарем – Гнат Ковальчук. Розміщувалася ця установа в хаті, де зараз проживає Жук Валентина, пізніше – у хаті Случевського-Юхимуків.

Радянська влада поставила завдання в короткий термін здійснити на селі соціалістичну перебудову. Допомагати повинні були партійно-комсомольська група, активісти, тобто сільська інтелігенція, яка в повоєнні роки на 100% складалася із вихідців зі східних областей України.

Для боротьби із так званими бандами українських буржуазних націоналістів було створено винищувальний загін, яким командував Дорош Василь (Васальо), який під час громадянської війни навчався в школі червоних командирів. «Стрибки» повинні були спільно з військами НКВС брати участь в операціях з очищення території від решток збройних формувань УПА.

У вересні 1944 року відновила роботу семирічна школа, директор – Тура О.І., а вчителями були винятково вихідці зі сходу України. Почали працювати хата-читальня, пізніше – бібліотека та сільський клуб. У бібліотеці працювали Дмитрук Михайло, Миронюк Даша, Нестерук Олена, Іванова (Бурдило) Віра, Коваль Олена, Віннічук Ольга. Першим завідуючим клубом був Дмитрук Михайло, пізніше – Зіновик Олександр, Гладкий Віктор, Корень Нестор, Бурдило Віра. Приміщенням для клубу стала колишня єврейська хата в центрі села. Діяла пересувна кіноустановка, показували радянські кінофільми. Також в єврейській хаті розмістилася і крамниця, де торгували продовольчими і промисловими товарами. Тут працювали Божук Лукерія, Сукач Микола, Бурдило Василь, Бурдило Олександра, Мачихін Олексій, Сидорук Марія, Бурчак Галина, Сидорук Єва.

Важливою подією у житті села стали вибори до Верховної Ради СРСР, що відбулися 1 лютого 1946 року. Це були перші вибори пулемчан за радянською виборчою системою, в яких взяли участь 100% виборців.

Селяни-одноосібники були обкладені важкими податками – грошовими та натуральними. Оподатковувалися земля, худоба, будівлі, плодові дерева. Натурою слід було здавати зерно, картоплю, молоко, яйця і навіть свинячі шкіри. Примусово заставляли купувати облігації державної позики, що перебувало під жорстким контролем уповноважених з району. Непокірних закликали у сільську раду і обробляли до тих пір, поки не добивались бажаного результату, неважливо, якими засобами.

Далі буде.

Володимир та Ольга Матвіюки, с.Пулемець

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39