Антоніна Семенюк: "У 43-му поляки рубали моїх односельців сокирою"

В  1943 році я не лише стала свідком криваої розправи поляків над українцями в своєму рідному селі, а й втратила двох рідних людей, яких жорстоко вбили поляки

Народилася я на Ковельщині в селі Гончий Брід. В кінці населеного пункту, метрів за 500-600 від нашої хати, по сусідству жив пан Мацієвський. Був у нього син Тонько (1911-1912 року народження). Дружив він з моєю мамою Ольгою Порфирівною Авдіюк, навіть є фото. Мама вийшла заміж за Грицюка Павла Пилиповича (1912 р народження), вони всі разом дружили в юнацькі роки. Була в них і донька Кріся, з якою я часто гралася, бо мама інколи допомагала пану по господарству (на кухні). Тато був у польській армії.

І ось з 20 на 21 січня 1943 року о четвертій годині ночі прибіг сусідський хлопець Володя Киричук, постукав у вікно і сказав: «Тьотю, тікайте, бо йдуть поляки». Так він сповістив всіх сусідів. Ми почали вдягатися. В мами нас було троє: я - найстарша, а дві сестрички менші. Мама одягла їх, взяла меншу півторарічну Катрусю на руки, а Людочці було чотири, то її вела за руку. 

Ми зустріли жінку Віктора Киричука, яка несла за спиною в перинчині (пуховому одіялі) свою маленьку донечку. Я побігла вперед до тітки Дарки Грицюк, щоб заховатись в схрон, а поблизу стояв односельчанин Володимир Приступлюк, який мені закричав: «Ховайся, бо вже близько поляки». Я забігла в хату до тьоті, а схрон був уже закритий, і вона мені з горища тихенько промовила: «Ховайся, доню, швидше, бо вже поляки біля хати». Я залізла під дитяче ліжечко. 

Аж тут вбігають два поляки, одягнуті в німецьку форму. Скрізь почали шукати, один витяг мене за ногу. Почав кричати: «Тут є дзєцко», а другий каже: «Приконч його», а той відповідає, що шкода пулі. Тоді інший каже: «Проколи кинджалом». Я почула це і тихенько за двері вислизнула, поки вони шукали людей в інших трьох кімнатах. Далі я вибігла на вулицю і влізла в тички (палки на квасолю), які стояли біля груші. Але побачила, що біжать за село люди і я почала бігти за ними. 

В церкві були відкриті вікна на дзвіниці, і поляки встановили кулемети. Їм добре було нас видно, тому вони весь час по нас стріляли. Ми бігли в напрямку села Дроздні. Коли я прибігла в село (вулиця Коцюби), то люди (чоловіки) розпитували нас, скільки поляків, звідки прийшли. Вони взяли вила, коси і пішли на допомогу моїм односельчанам. В цей час поляки почали грабувати, вивозили все, що хотіли, а все інше - палили. Село було в диму. 

Я прибігла плачучи з тими людьми в село, забігаю в дідусеву хату, а він сидить і стогне. Питаємо: «Що таке, дідусю?». А він каже: «Забіг Казик-поляк в хату і до мене: здихай, як собака!», а дідусь: «Казику, сину, за що ж це так, що я зробив тобі?». А він: «Ви нам надоїли вже», взяв кинджал (на кінці гвинтівки)  і пронизав ним живіт, примовляючи: «Пся крев, всім вам буде капут». Дідусь через два дні помер. 

Вбили мого дядька Федора Новосада (23 роки), сусідів – бабусю Марисю і дідуся Данила Киричуків, жінку Віктора Киричука, а їхній маленькій донечці пронизали кинджалом голівку, розрубали груди дідусю Кулачку. 

Пан Тонько Мацієвський побачив маму і сказав: «Іди, Олю, в свою хату, тебе ніхто не зачепить». Він вийшов і крикнув: «Не зачіпать кобіту з дзетьмі». Але мама не пішла в свою хату, а в сусідську і через вікно побачила, що два поляки забігли в хату, взяли з ліжок соломи і підпалили нею стріху. Хата і все, що в ній було, згоріло, двоє коней і дві корови забрали з собою. Але через тиждень корови прийшли додому. Так ми мали хоч молоко, бо їжа, одяг - все погоріло. Тато пішов на фронт, а нам п’ятьом (трьом дітям, бабусі і мамі) треба було проситись десь жити до тепла, бо весною і в хліві чи клуні могли жити. Жоден поляк тоді не був вбитий, а в селі загинуло людей багато. Тільки наших сусідів 8, двоє з них родичі.

Ось така трагедія була тоді в моєму селі Гончий Брід. Я дуже добре запам’ятала це, бо моя хустка була вся кулями пронизана, а над бровою шрам лишився від кулі. 

Думаю, ще живі нащадки наших панів Мацієвських та Лобачівських. Вони мають знати, що їхні предки рубали сокирами старих (Киричука Данила та його дружину Марисю, Домну Киричук, мого дядька Федора Новосада, дідуся Порфірея). Таназія Грицюка вбили, залишивши восьмеро дітей з мамою та бабусею виживати. А скільки залишилось сиротами – це Іван і Варя Грицюки, троє дітей Артимуків та інші. Німці такої біди не робили. Про те, що ця акція планувалась зарання поляками, ми знали, адже в жовтні ми з мамою йшли до подруги – швачки Шимонихи, щоб вона пошила плаття на Різдво. А пані Шимониха сказала, що не зможе (по секрету), бо їм мовлено готуватися - будуть начебто вивозити, але куди, вона не знала. Тож тоді вони і виїхали всі, а хати свої залишили…

Антоніна СЕМЕНЮК, смт Шацьк ("Шацький край" за 8 жовтня 2016 року).

Довідка. Гончий Брід – село в Ковельському районі Волинської області. Населення становить 134 осіб. У селі встановлено пам’ятник 58-ми українцям, які стали жертвами польсько-українського конфлікту 1943-1944 років. Пам’ятний знак освячено священиками Української православної церкви. За свідченнями очевидців, всього у селі Гончий Брід поляки вбили 73 особи, серед яких були мешканці інших населених пунктів. За даними державного архіву Волинської області, станом на 5 жовтня 1940 року у селі Гончий Брід налічувалося 140 дворів і проживало 759 осіб. Під час Другої світової війни неподалік цього села, в урочищі Засмики, розміщувалася база польської Армії Крайової, звідки її вояки здійснювали рейди на українські села. Напади поляків на село Гончий Брід розпочалися у листопаді 1943 року і повторювалися у січні та березні 1944 року. Найкривавішим для жителів цього села виявився січень 1944 року, коли на свято Водохреща загін Армії Крайової, увірвавшись у село, пограбував його, знищив до 40 садиб і розстріляв понад 60 осіб.