Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Свої і чужі, або парадокс психотерапії по-українськи. БЛОГ

11:45 25.03.2019
588

Кажуть, що останнім часом українці стали частіше звертатися до психологів. Хто і як проводив ці дослідження – не уточнюється. Бо українці самі собі психологи.

В уяві одразу постає класична картинка: дві сусідки (куми, подруги, родички) перехилились через тин (пліт, будь-яку іншу огорожу), а увага кожної з них на певний час зосереджена виключно на співрозмовниці. Але те, що означено як психотерапія по-українськи, це дещо інший рівень спілкування. Розмов із рідними і близькими людьми буває для деяких людей недостатньо у таких випадках. Тому українці використовують тільки їм одним відомий безкоштовний метод психотерапії.

Це не рефлексія чи самонавіювання. Усе значно простіше – підходиш до абсолютно незнайомої людини, яка налаштована тебе вислухати, і навіть без знайомства розказуєш їй про наболіле. Ви не знаєте одне одного, на душі легшає, відповідальності жодної. Бо значно простіше довіритися абсолютно незнайомій людині, ніж іти з власними проблемами до психолога, та ще й платити за це чималі гроші. Українці до цього просто не звикли. Якщо ви маєте потребу виговоритись і вже знайшли того, хто, на перший погляд, готовий вас уважно вислухати, вважайте, що вам уже полегшало морально. При цьому є люди, які буквально притягують до себе випадкових «знайомих» на кілька хвилин або на час подорожі. Найцікавіше те, що таке спілкування не сприймається випадковими співрозмовниками як вияв невихованості чи нетактовності.

Ситуацій для такого спілкування може бути безліч: від діалогу чи то монологу з попутником у транспорті до вуличної розмови. Пригадайте, скільки таких розповідей слухали ви? Скільки життєвих історій, навіть драм так і залишилися не опублікованими навіть зі зміненими з етичних міркувань іменами? Що тут тільки не пригадаєш: «сповіді» про чоловіків-зрадників, стосунки невістки і свекрухи, дітей і батьків, проблеми на роботі, щедро присипані добірним гумором і безцінними проявами довіри; історії про неймовірні повороти долі, яких не знайдеш у фільмах чи книжках.

Такі говіркі люди навіть часто не просять співчуття чи порад, вони просто з різних причин наполегливо вимагають, щоб їх вислухали, можна навіть мовчки. «Парадокс якийсь», – скажете ви. Але таке справді буває, коли ти вже внутрішньо відчуваєш, що ось, зараз почнеться, і налаштовуєшся просто вислухати і потім піти геть або вийти на своїй зупинці, інколи навіть не сказавши «До побачення», мовчки, як у німому кіно.

Якось в одному з більш російськомовних, ніж україномовних, міст України випала нагода посидіти на лавці під деревами. І от уже це відчуття: тротуаром бадьорою ходою йде чоловік літнього віку. Трохи повагавшись, запитує дозволу сісти поруч. Отримавши ствердну відповідь українською, сідає. Запах пива уже вказує на те, що йому нема з ким поговорити, і от невелика порція алкоголю витягає назовні джина з пляшки.

Невелика пауза і запитання: «А ви, навєрна, із сєла?..». Ледь стримуюсь, щоб не зареготати, бо це питання вже можна вважати за чиюсь цитату, стільки разів доводилось його чути. У відповідь кажу як є: «Як тільки чуєте українську мову, так зразу «з села»?». А чоловік виявився винахідливий і швидко зметикував, як вийти з не зовсім приємної ситуації: «Ізвінітє, я просто пасматрєл на ваши ножкі…». Ноги у сандаліях були бронзові від засмаги. Цікаво, куди заведе далі наша розмова? І раптом репліка: «А ви знаєтє, я же са Львова…».

І далі розповідь про те, що живе з мамою у цьому російськомовному місті, діти й онуки залишились у Львові і в Польщі. До них повернутись не може. Про причини питати було зайвим. Чоловік повідомив, що тривалий час проживав у Варшаві, добре знає українську, польську й російську мови. Мабуть, чи не найголовніше, що він хотів сказати, це те, що якось він їхав до Львова через Хмельницький на власному авто. Був туман, і на трасі утворилася черга з машин, яку мій випадковий співрозмовник об’їхав, тому що поспішав, бо мав на те якісь об’єктивні причини. Таке нахабство, звісно, не залишилось непоміченим. Але хлопці, які пропускали автівки, побачивши в документах місце народження мого співрозмовника Львів, сказали: «Хлопці, пропускайте, то свій».

Дивна річ, але поділ на своїх і чужих в українців існував здавна. Занадто багато було перебиранців на території України в різні історичні періоди. Тому довіру треба було завойовувати. Якщо ти народився в певному місці або говориш українською, це вже означає, що ти свій, але для тих, що не свої, ти все одно будеш чужим. Щось наболіло і цьому чоловіку, хоча за якимись зовнішніми ознаками цього не було видно. Ностальгія за Львовом явно відчувалася в його голосі, який ледь помітно дрижав від хвилювання.

Зрозумівши, що наша розмова може зайти далеко, ввічливо прощаюся, бажаю удачі і не забувати українську мову, у відповідь чую: «А я і нє забивал». «Так говоріть нею, не соромтеся», – кажу. Бачу посмішку і ствердний кивок головою.

Іванка ВОЛИНЯНКА

Коментарі

Галина

15:47 25.03.2019

Круто! !!

Не рагуль

20:12 25.03.2019

У галичан є деякі вади, що їх не прикрашають. Це нестримне бажання всіх інших повчати, - виправляти помилки у словах чи вимові, що не кожному співбесвднику сподобається - комплекс вчителя? Принципово розмовляють по-українськи з російськомовними, і з літніми і з молодими людьми, навіть якщо вони не з України . Як виняток, полякам відповідають по-польськи

сивета

07:15 03.04.2019

І чия ж то та іванка буде така вже вумніца

22 квітня
Сьогодні
Вчора
20.04.2019
19.04.2019
18.04.2019
17.04.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин