Українська церква має право бути, так само, як мова, культура і сама Україна. БЛОГ

14 Лютого 2019, 17:05
4008 Джерело: фото ілюстративне

Глобалізація і геополітика – два слова, які останнім часом усе частіше й частіше визначають наше життя. Світова мережа Інтернет і віртуальний простір зробили свою справу – сьогодні ми маємо безперешкодний доступ до великої кількості інформації, маємо унікальну можливість висловлювати власну точку зору щодо певних питань в режимі віртуального коментаря чи обговорення з нашими однодумцями або опонентами. Але це всесвітнє море інформації може бути лагідним до нас або навпаки – жорстким і неспокійним. Якщо ми сортуємо інформацію, дозуємо її, довіряємо перевіреним джерелам – то це море лагідне, якщо хаотично сприймаємо абсолютно все, що повідомляється, як правдиве й очевидне – це море буде сильнішим за нас. У наш час у кожного своя правда,  і це, безсумнівно, краще, ніж тоді, коли всі були під пильним прицілом КДБ і компартійних цензорів.

Кажуть, що церква має бути відділена від політики, але в сучасному світі настільки змішалось усе, що нам важко чітко відокремити різні поняття. Адже державність асоціюється не тільки з територією, мовою, культурою, економікою, а ще з менталітетом, який тісно пов’язаний з духовністю та її проявами. А духовність пов’язана з мораллю, мораль – з релігією. І теза про те, що Бог один, але просто має різні назви, у сучасному геополітичному вимірі стає справді знаковою. Адже жодна світова релігія не виправдовує зла, війни, кровопролиття, агресії, насилля, приниження. У різні періоди історії з’являлося щось нове, яке закономірно викликало в людей відчуття сумніву, невпевненості, страху, тому що завжди якось не по собі, коли ми змушені, як тепер модно казати, виходити із зони комфорту, бо те, що стало для нас звичним, уже є невід’ємною частиною нашого життя. Тому що спочатку щось нове сприймається часто як маргінальне, дивакувате, а вже потім як новаторське, доцільне, зрештою правдиве.

Сучасні люди, мабуть, зробили особисте, втаємничене поняття Бога занадто публічним. Карикатури на ісламського пророка Мухаммеда у сатиричному французькому журналі були критикою радикального ісламізму, але чи не була переступлена межа, за якою неповага до релігійних поглядів інших людей, осквернення імені самого Бога – відповідь хай кожен дає сам. Яка тонка й хистка ця межа. Яка сакральна й завжди така, що проймає наше єство, тема Бога, віри, релігії.

Пригадується відчуття ступору, коли з перших вуст довелося почути легенду про походження імені Юсуф, і яким було здивування, коли ця легенда про походження імені за сюжетом була така, як і біблійна притча про Йосипа, якого брати продали в рабство до Єгипту. Як багато таємниць ще приховано від нас, людей, у цьому видимому матеріальному світі. І тим більшою таємницею, нерозгаданою до кінця, є для нас те, що Бог дав кожній людині волю і свободу вибору. І не менш дивовижно те, що обирати треба поміж добром і злом. Уявімо добро і зло у вигляді пшениці й будяків. Добро потребує великої духовної роботи, так, як зерно потребує обробітку землі, сіяння, доглядання, жнив. Будяки ж, або зло, один раз вирісши, уже сіються самі. Для того, щоб їх позбутися, треба вирвати з коренем, поки насіння не почало розноситися вітром. Ось чому кажуть, що непокаране зло множиться,  і з часом викорінити його стає все важче й важче.

Невже Бог хотів бачити людей такими, що ненавидять одне одного, оскаженіло кричать одне одному прямісінько у вухо кожен своє, беруть до рук зброю в прямому  й переносному сенсі цього слова? Звісно, не хотів.

Чомусь пригадався чи не єдиний випадок із біблійних притч, коли Ісус проявив не смирення, а блискавичну рішучість, зробивши бич із мотузок і вигнавши з храму людей, які торгували там і міняли гроші. Жодна мета не виправдовує війн і смерті, але за правду треба боротись. Якщо кричуща несправедливість обурила – можна і треба відновити справедливість.

Часто чуємо поняття «людський фактор». Яким важливим, визначальним стало це поняття в наш час, хоча і раніше теж було ключовим. Як багато залежить від кожного з нас. Але в усі часи головну роль у стосунках відігравали довіра, повага і, звісно, любов.

Бог, мабуть, передбачав, якщо можна так висловитися, що на Землі буде стільки релігій, вірувань, їхніх різноманітних течій і напрямків, що кожен буде шукати Бога так особисто, так по-загадковому відкриваючи все нові й нові грані відчуттів і думок. Але Бог сам створив розмаїття народів, про яке нам усім добре відомо з біблійної притчі про вавилонську вежу, де люди розділилися на народи і кожен отримав свою мову. То хіба можемо зараз стверджувати, що Бог чує молитву певною мовою більшою чи меншою мірою? Мабуть, все-таки ні. Інша справа, коли ти добре розумієш зміст сказаних слів і можеш більш ґрунтовно розмірковувати над ними, замислитися, а це потребує глибокої внутрішньої роботи.

І відповідь на те, хто господар наших звичок, дає кожен із нас. Час – справедливий суддя. Чогось пригадується, як будувався меморіал пам’яті жертв голодомору. Скільки крику було тоді, і теж були аргументи, що це питання не на часі, скільки коштів витрачено, чи не краще було б їх інвестувати у розвиток економіки і т. д. Останніми роками у листопаді до меморіалу приходить велика кількість людей, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув. Ті, хто не має змоги прийти чи приїхати, запалюють свічки на підвіконні своїх домівок або під час пам’ятних заходів по всій Україні.

У становленні держави, національного самоусвідомлення на часі все, що стосується цих питань – більшою чи, як комусь може здатися, меншою мірою, першочергово, другорядно, третьорядно чи ще якось. Не можна охопити зразу всі сфери – і духовну, й матеріальну, і однаково добре навести лад одномоментно. Але якщо випадає шанс реалізувати те, що давно очікувалось, цей шанс треба використовувати навіть тільки тому, що іншого слушного моменту просто може не бути або найближчим часом, або не бути в принципі.

Ясно одне: українська церква має право бути, так само, як українська мова, культура і сама Україна як держава. Чому інші церкви не називають політичними утвореннями, а тільки українську? Тому що якщо українці справді полюблять своє, українське, яке їм тривалий час забороняли любити, то вони нарешті звільняться від комплексів жертви і страдництва, що сидять буквально в генах, і почнуть поважати себе, при цьому абсолютно не заважаючи іншим так само плекати своє і мати право на власну точку зору й самоповагу. Нам так довго втовкмачували думку, що любити своє соромно, непристойно, що ми не маємо на це права, бо ми чомусь якісь менш цінні й достойні, ніж інші нації, що ми настільки звикли жити з цим психологічним мазохізмом і боїмося навіть спробувати – як це, жити так, як мріяли наші пращури, століттями борючись за право бути. Інерційні звички – не завжди хороша річ, особливо коли абсурдність вікової застиглості очевидна через неспростовні факти.

У «Вікіпедії» зазначено: «Широку популярність здобула арт-колекція ООН. Твори всесвітньо відомих живописців і скульпторів, присвячені тематиці міжнародного співробітництва та толерантності, розташувалися в парку при штаб-квартирі та в її вестибюлях. Так, Організація в різні роки отримувала від країн-учасниць такі дари: скульптуру «Перекуємо мечі на орала» – від СРСР (скульптуру названо за висловом із Біблії, а робили скульптуру в Союзі; яка гірка іронія – авт.), «Скручений пістолет» – від Люксембурга, «Дзвін миру» – від Японії. Подарунком США стала мозаїка на основі картини Нормана Роквела «Золоте правило», де поверх зображення людей всіх рас написано вислів: «Do unto Others as You Would Have Them Do unto You» («І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними» (теж біблійний вислів – авт.)). З Франції Марк Шагал передав Організації кольоровий вітраж висотою приблизно 3,5 метра, на якому символічно зображена боротьба за мир і верховенство любові. Китай вручив скульптуру з восьми слонових бивнів, на яких з дивовижною точністю вирізана ділянка залізниці на півночі країни. Маятник Фуко, що служить наочним доказом обертання Землі, був подарований Нідерландами. Також в колекції ООН є шматочок Берлінської стіни».

Чи реалізується колись цитата з книги пророцтв Ісаї, символічно закарбована у скульптурі біля штаб-квартири ООН у Нью-Йорку, «Перекуємо мечі на орала», і чи стануть реальністю решта мистецьких ідей, залежить від кожного з нас, мешканців планети Земля – у геополітичному вимірі.

                                                                                                                                                                                                                                      Іванка ВОЛИНЯНКА

                                                                                      

Коментарі
14 Лютого 2019, 20:57
Хай візьме глобус (не України, а справжній ) і знайде країни без своєї мови та церкви.<br/> Австрія, Австралія, Афганістан... Америка вся, Африка.....
14 Лютого 2019, 21:56
Українська церква Є і БУДЕ !!!
14 Лютого 2019, 22:08
Чому заголовок заманює у статтю з іншим змістом? . На правах реклами?
16 Лютого 2019, 00:00
А хіба ми не заслуговуємо мати СВОЮ мову та церкву??? Немає мови - нема народу....
Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024