90-річний вегетаріанець із Самійлич поділився секретами довголіття

Віктору Лазаровичу Янчуку 23 листопада виповнилося 90 років. Дідусь народився і все життя прожив у Самійличах, а зараз знайшов прихисток від старості у сина в Світязі. Невисокий, худорлявий, жвавий, з добрими очима і привітною усмішкою, ювіляр охоче розповів про своє життя довжиною майже у століття. В ньому були строга польська наука, Друга світова війна, жорстокі совєти, важка робота і любов понад усе до своєї родини і України. А ще дивні кулінарні вподобання, які впродовж життя трансформувалися у рецепт довголіття, ясного розуму і гарної пам’яті 90-річного ювіляра.

Віктор Лазарович народився в багатодітній родині простих трудівників села і був найстаршою дитиною серед 7-ми братів та сестер. Батьки обробляли 3 гектари орної землі, тримали худобу, свиней – як підмітив дідусь, були «єдинолічниками», тобто працювали на себе.

Чотири класи польської школи зробили з малого Віктора грамотну людину. Там навчився читати, писати, рахувати, слідкувати за собою, багато дізнався про віру і Закон Божий. Досі пам’ятає польську мову, а на прохання сина Івана навіть заспівав для нас гімн Польщі.

«Тоді не така була школа, як зараз, - починає неквапливо розповідати довгожитель. – В чотирьох класах було 120 учнів, їх усіх навчала одна вчителька. Вчила нас граматики, арифметики, музики і вміла грати на скрипці. Била лінійкою по долонях тих, хто не зробив домашнього завдання. А ще перевіряла, чи чисті нігті в учнів і …підстригала їм волосся. У кого вошей немає – постриже, у кого є – вистриже хреста на голові. Пропускати заняття в школі без поважних причин було заборонено, за пропуски батьки дітей платили штраф».

З початком Другої світової війни в село прийшли фашисти. Людей не вбивали, не мордували, а молодих і сповнених сил відправляли на роботу в Німеччину. В останній призов, у 1944-му, пішов воювати з німцями батько Віктора Лазаровича. На фронт так і не потрапив, хоч і просився, натомість його і багатьох солдатів із Західної України утримували в таборі Пензенської області Росії і морили голодом. Та батько повернувся з армії живим і здоровим. В мирних Самійличах чекали нові життєві випробування. Від удару блискавки згоріла хата, і багатодітна сім’я опинилася без даху над головою. Пішли жити до баби, але «рускі» (так ювіляр називає радянську владу) вигнали їх посеред зими на вулицю, а в хаті поселили вчительку. Батьки Віктора змушені були копати землянку, мурувати в ній піч і так зимувати. Спали всі на долівці, застеляючи її плетеними з соломи «матами». Довго так довелося жити, поки звели нову хату, – юного Віктора з цієї землянки рідні ще проводжали в армію. Служив 5 років у Білорусі. У 1954 році одружився з дівчиною Марією із Самійлич. Молодята спершу не бачили перспективи в рідному селі, тому переїхали в Дніпропетровську область, працювали в колгоспі, ростили свого первістка – доньку Надію. Але дружина не захотіла жити на чужині, і сім’я повернулася на Волинь. Віктор Лазарович підлатав батьківську хату, там і оселилися. В подружжя ще народилися сини Іван та Анатолій.

Глава сім’ї багато працював, щоб прогодувати і поставити на ноги трьох дітей. Здебільшого будував: хати для людей у Самійличах і Згоранах, дитсадки, клуби, власноруч виготовляв столярні вироби.

Віктор Лазарович має особливі кулінарні вподобання. Він майже вегетаріанець, бо все життя не їсть м’яса і риби, лише інколи – шматочок «чистого» сала чи борщ, засмажений салом.

«Чому не їсте?» – цікавлюся.

«Не знаю, не їм і все. Ще батько з матір’ю казали: як підеш в армію, там тебе навчать. І дійсно, вчили. Заставили мене в армії відкусити шматок котлети, мовляв, м’яса в ній мало. Хотів проковтнути, а вона мені назад вертається. Не сприймає організм», – розповідає дідусь-ювіляр.

Натомість любить молочні каші, борщ, їсть багато хліба. Не споживає також помідорів і жовтка з курячого яйця. Не курить, на свято може випити трохи спиртного. Ще декілька років тому ходив у ліс по гриби і ягоди, на риболовлю. Зараз, на порозі свого 90-річчя, довгожитель з задоволенням читає «Кобзаря» Шевченка, багато творів знає напам’ять, а ще його настільною книгою є «Новий Заповіт».

Дідусь любить говорити про політику, не любить совєтів і хвилюється за долю України.

«Фашисти були в селі – нікого не вбили, а «рускі» винищили в тюрмах і відправили в Сибір багатьох. Листівку наклеїв на дереві – 25 років тюрми. Пісню заспівав булбаську: «Прийшла хвилина, час іти до бою, мушу сполняти приказ… Вийшли до бою темної ночі, місяць над зорями світив…Гармати били, а ми наступали, бійці один по другому падали…» (ювіляр співає – Авт.) – 25 років тюрми. Хрести дерев’яні стояли в дворах – совєти їх порізали. Правда, богоборці і всі їхні рідні після цього довго не жили. Мою бабу вислали в Сибір, де вона померла з голоду. Ніхто не хотів іти на роботу в колгосп, окрім ледарів і дармоїдів. Про кабальний колгоспний займ у нас так співали: «Був я в місті, підписав я на три тищі. Як прийшлося віддавати, то мусив корову продавати», - згадує ці часи ювіляр.

Минулого року відійшла у вічність дружина Марія, ще раніше після затяжної хвороби померла донька Надія. До свого 90-річчя Віктор Лазарович підходить з багажем радісних і сумних життєвих подій, проте зізнається, що в душі він оптиміст. З поважним ювілеєм главу родини вітатимуть сини, невістки, четверо внуків і один правнучок. Вони – гордість довгожителя, його надійний тил, опора і підтримка.

Тож нехай ще багато світлих днів і щасливих років подарує Господь Віктору Янчуку та благословить дожити в доброму здоров’ї до 100-літнього ювілею.

                                                                                                                                                                                                                      Мирослава ЦЮП'ЯХ