Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Українське весілля: символи, забобони і предмети, які приносять щастя. БЛОГ

12:00 14.09.2018
502

Осінь в Україні традиційно вважається порою весіль. Весілля – це особлива подія в житті людини, урочисте дійство. Традиційне святкування весіль зазнало змін з часом, але окремі елементи весілля збереглися й суворо регламентовані аж до наших днів.

Можна сказати, що зараз майже не святкують «атмосферних» весіль (можна так їх назвати), коли на свято скликають багато людей. Зараз у моді так звані камерні весілля, розраховані на коло найближчих людей. Свахи, які допомагали знайти пару неодруженим і незаміжнім, теж майже припинили свою діяльність: брати відповідальність за чиюсь долю в наш час стало непросто. Не діє теза Наталки Полтавки «Знайся кінь з конем, а віл з волом». Сьогодні ні матеріальний, ні соціальний статус, ні вік не стають перешкодою для одруження. Здебільшого не звучать народні голоси за столом. Пригадуєте, як у мультфільмі «Жив-був пес» дід заплакав, коли почув пісню «Ой там на горі…»? Молоді за столом уже не шаріються, а сміливо споживають страви і цілуються привселюдно. Нема яскравої, барвистої чи простої весільної скрині (яку називаємо кухор) з посагом або вІном (приданим). Фактично зникло поняття «запорожці», коли хтось офіційно не у весіллі (тобто не запрошений, не гість) і має право бути спостерігачем, але не учасником весільного дійства, й обов’язково повинен бути вшанований через пригощання. Змінились і кулінарні вподобання (раніше на весіллях дуже просто готували – запікали в печі капусту, яку називали «баранами»; на столах був м’який сир, холодець, узвар; кількість алкогольних напоїв була мінімальною). Зараз мало хто робить весілля вдома («Нащо той клопіт?»), не будує черемшини надворі, не збирає по всіх сусідах посуд, столи, лави, не скликає хазяйок.


Скептики скажуть: «Ой, ну що ви ото таке говорите? Кому ті весілля тепер треба? Поставили підписи у рацсі – хай собі живуть»; «Це необґрунтована витрата грошей»; «Чи житимуть? А як розлучаться?.. Ой, хай-но ще з тим весіллям»; «Хай поживуть так, спробують, як їм буде вдвох»; «Ой, ті молоді, безтолкові, тепер всі тільки самі себе люблять». Колись не було стільки сумнівів, бо в народі кажуть: «Женитись не на рік, а на вік». Але попри сумніви, безвідповідальність, гедонізм, індивідуалізм, якими часто дорікають нинішньому молодому поколінню, все одно не перевелись ще в Україні прихильники традиційного шлюбу з весіллям і вінчанням у церкві, святкуванням, деякі епізоди якого (наприклад, обтанцьовування) можуть довести до сліз навіть найчерствіші емоційні «брили». Дехто скаже: «Те, що зараз називають поняттям громадянський шлюб, існувало давно». Ніхто не заперечує, але така форма співжиття сприймалась не як правило, а як виняток, і не вважалась за повноцінний шлюб, а називалась «жити на віру». Відчуваєте відмінність? Так, ніби це особиста справа тих, хто так робить, але суспільством це не визнається як шлюб.

Сучасне українське весілля – це поєднання давніх традицій і новомодних закордонних віянь.


У дослідників українського весілля нема згадок про миття зятем ніг тещі з даруванням їй взуття, найчастіше чоботів; про підв’язку молодої, яку наречений чомусь повинен зняти зубами чи руками з ноги і кинути своїм неодруженим товаришам (є думка, що ця традиція «прийшла» до нас з Америки). Деякі наречені категорично відмовляються від цих закордонних впливів, інші ж порушують традиції, обираючи коротку сукню чи відкрите взуття.

Існує безліч забобонів, прикмет, які були невідомі нашим пращурам: одягнути на весілля щось червоного кольору, позичене. Є забобони щодо одруження 13 числа або віра в те, що сніг або дощ на весіллі – до багатого життя; молодим не можна озиратися назад під час вінчання; небажано, щоб хтось проходив поміж ними протягом усього весілля; не можна повертатися з вінчання тою ж дорогою; віра в те, що хто першим ступить на весільний рушник, той буде головувати в сім’ї. Дехто вірить у те, що весільний букет нареченої в жодному разі не викидають і не кидають незаміжнім дівчатам (з цією метою часто купують інший букет). Для інших найважливіше зберегти вінчальні свічки. Церква не вірить у забобони й прикмети, бо дотримується правил, незмінних протягом століть, у церковному обряді вінчання.

Час показує, що залишилося найбільш тривким в українському весіллі з погляду традиційності. Весілля – це обряд, кожна деталь якого є дуже важливим елементом, що програмує молоду пару і всю родину на подальше життя. Елементи язичництва і християнства поєдналися у весільних традиціях дуже тісно, так, що вже навіть важко сказати, у яких прадавніх часах можна віднайти витоки цих традицій. Наприклад, як однозначно пояснити, чому весільна коронка, на якій старший дружба роздає гостям коровай, повинна бути з цілісного шматка деревини з трьома розгалуженнями, бо і в язичницькі часи вірили в особливу магію числа 3, а в християнстві це число стало символом триєдності Бога Отця, Бога Сина і Святого Духа. Або чому довжина і ширина весільних рушників бажано, щоб була кратною числу 7?


Напевно, однозначно язичницькою є символічне жартівливе бриття весільного старости перед тим, як він має ділити коровай. Наші пращури вірили, що волосся людини здатне вбирати різноманітну інформацію, зокрема й негативну, тому така дія сприяла тому, щоб весільний староста розпочав ділити коровай без якогось негативу, чистим, якщо можна так висловитися, обов’язково попросивши тричі «Господа Бога, батька й матір, і весільних гостей коровай поділити». Мало дотримуються тепер і обряду підстригання нареченої або й взагалі відрубування чи відрізування її коси як символу її нового соціального статусу. У різних частинах України й до сьогодні молода пара йде (їде) до вінчання разом або окремо.

Хліб святий в усі часи, тому незмінним є випікання весільного обрядового хліба – короваю. У цьому дійстві не мали права брати участь незаміжні жінки, вдови, бездітні, нещасливі у сімейному житті. На думку дослідника М.Сумцова, слово коровай походить від санскритського кореня kr. Елементи обряду випікання короваю «тісно пов’язані з магією, культом сонця (він обов’язково повинен бути круглої форми), культом вогню та домашнього вогнища (печі, в якій він випікався), а також культами води (на коровай брали непочату воду із трьох, семи чи дванадцяти криниць), зерна (муку брали з певної кількості млинів), дерев та рослин (оздоба з шишок, горіхів, листків та квітів), птахів (оздоба у вигляді голубів, лебедів, соколів, гусей, качок), культ яйця (для випікання брали ритуальну їх кількість – 12, 40 тощо)» (за підручником Лановик М.Б, Лановик З.Б. «Українська усна народна творчість», с. 199-200). Перед тим як ділити коровай (а короваїв на сучасному весіллі багато), молодята по черзі беруть його в руки і тричі обертаються проти годинникової стрілки, тобто назустріч сонцю (під час вінчання священик водить молодих, руки яких зв’язані рушником, навколо аналоя також проти годинникової стрілки). Того ж принципу дотримуються, коли весільний староста обводить молоду пару навколо стола в будинку молодої.


«Підкреслімо у цій церемонії розподілу короваю ще факт, який, явна річ, має абсолютно релігійний, а одночасно й юридичний характер: старший боярин, перед тим як поділити коровай, обома руками здіймає тарілку над головою, іноді навіть вдаряє цею тарілкою об сволок» (тут і далі цитати за дослідженням Ф.Вовка «Шлюбний ритуал та обряди на Україні»). При розподілі короваю верхню частину завжди віддають молодим, далі розподіляють між батьками, хресними батьками й гостями. Звичай віддавати нижню частину короваю весільним музикантам не пояснений у дослідників. Можливо, це пов’язано із тим, що у давнину була ціла окрема основа під коровай («Коли тісто вимішене, ставлять на діжу перевернуте віко, на нього кладуть навхрест дві маленькі в’язочки соломи, засипають їх мукою і на неї кладуть коржа, посипаючи його жменею вівса; цей корж і служить підставою для короваю. Крім цього коржа, що невідомо з якої причини завше припадає музикам, кладуть ще сім інших коржів з того самого тіста, що й коровай»), яку закономірно віддавали музикантам, бо від них залежав веселий настрій на цілому весіллі, а, можливо, тому, щоб в основі життя молодих, як і в основі короваю, були веселі, щасливі почуття.

Вагому роль відіграє хліб у багатьох обрядах, і весільному зокрема, бо хлібом зустрічають або з ним виряджають у дорогу. Молодій парі також дають по хлібині, загорнутій частіше за все у хустку, коли пара вирушає до церкви.


Посад у хаті молодого перед виряджанням його з дому до нареченої – теж досить давня традиція, яка певною мірою покликана благословити увесь подальший обряд, бо з цієї події фактично розпочинається саме весілля (є події, які передують йому, що можна означити як приготування до весілля, наприклад, сьогодні фактично зник передвесільний обряд сватання, коли як символ відмови можна було дістати гарбуза, а заручини відбуваються за попередньою домовленістю). Посад – почесне місце, «там, де дві лавки, що йдуть вздовж стін, сходяться в куті хати та де висять образи Христа, Божої Матері та святих», тобто на покуті. У наш час посад не обов’язково має бути в кутку. Це почесне місце за столом, над яким мають бути ікони. Посипання житом молодого і весільних гостей, які вирушають по молоду разом із ним, теж досить давня традиція, трохи осучаснена доданими до зерна цукерками (на солодке життя) і дрібними монетами (на багатство). Непорушним від давніх часів і дотепер є батьківське благословення на шлюб.

Перепій, або перейма – традиція перепиняти молодого по дорозі до молодої: «Посередині дороги ставлять стіл, застелений білою скатіркою, а на стіл кладуть хліб. Підійшовши до перейми, молодий, схиляючись над хлібом, хреститься й цілує його, а потім купує собі право у парубків, даючи їм горілки та грошей».


Ця традиція поширена в багатьох народів і сприймається як своєрідна символічна плата за право одружитися, особливо якщо молодий нетутешній, не з того населеного пункту, що й молода.

Викуп молодої – теж досить давня традиція, відома ще з часів, коли на території сучасної України проживали різні племена. Викуп символізує своєрідне відшкодування за молоду (у давнину це сприймалося як плата від молодого цілому роду, до якого належить молода). У сучасному весіллі відгомони цієї традиції також можна побачити в обдаровуванні родини молодого або у взаємному обміні подарунками. «Продають» наречену зазвичай брати, близькі родичі-хлопці й парубки з того ж населеного пункту, що й дівчина. Повернемося до миття ніг тещі і дарування їй взуття. Це, очевидно, не українська, а справді запозичена традиція: «У болгарів цю плату платили грошима… згадана плата має у них назву обучта (oboutchta), цебто взуття, і батько проданої молодої на ці гроші справді купував взуття цілій родині…». Можливо, елемент цієї традиції як пряме дарування нового взуття зятем тещі і був запозичений. Але сенс цієї дії – безпосередня плата за молоду її матері.

Символіка взуття в ролі подарунка досить глибока. У давнину існував звичай, за яким молода скидала взуття з молодого. Молодий також міг дарувати молодій чобітки. Знімання взуття було «символом пониження чи підлеглості… У західних народів приймання чобіт означало підлеглість та відмову від своєї волі... звичай, який наказував молодій роззувати свого майбутнього чоловіка, мусить мати те саме походження й те саме символічне значення, що й черевики, подаровані від молодого; можливо, що це тільки модифікація цього останнього звичаю, найпримітивніше значення якого полягало в згоді на всиновлення та підлеглість…».

Колись замість вельона (фати) молодій у коси вплітали мирт або одягали вінок із барвінку: «мажуть його медом та додають кілька головок часнику, що має служити охороною проти уроків, а також кілька срібних грошин, що приносять щастя та охороняють від урічливого ока».


Важливу роль в українському весіллі від давнини до теперішнього часу відіграють матері, на що звернув увагу Ф.Вовк, пояснюючи це «слідами матріархату» (авторський правопис збережено): «…головна роля припадає матері молодого, а особливо матері молодої, а роля батьків майже весь час зовсім незначна. Прийшовши до хати з метою висватати дівчину, свати насамперед звертаються до матері; вона перша частує їх, до неї звертаються з усіма запитаннями пісні, що супроводять весілля. Мати благословляє дочку та веде її на вулиці, коли та йде одвідувати сусідів та просити їх до себе на весілля. Мати тримає в руках запалену свічку, приймає поїзд молодого…, вона також виголошує промову до коровайниць. До матері звертаються всі пісні, що супроводять церемонію короваю; мати видавлює в ньому ліктем місце, куди кладуть потім фігурки місяця та зірок. Тільки до матері звертаються всі пісні в той час, коли розплітають дівочу косу молодій; мати кладе на голову молодої останній дівочий вінок, вона веде молодих до церкви, коли звичай вимагає, щоб вони йшли до церкви разом; вона кладе тоді хліб перед кіньми та засипає сіллю молодих… Отже, ми бачимо, що у всіх істотних релігійних церемоніях шлюбу головує мати молодої… Мати молодого, коли він їде до шлюбу, веде його з хати аж до дверей за хустину та кропить свяченою водою… Мати репрезентує родинний культ, виряджаючи свого сина, коли він їде до хати молодої, щоб привести її до себе… Так само і в українському весіллі роля старости (якого обирають з-поміж чоловіків з материного боку – авт.) дуже точно визначена. Це жрець хатнього вогнища, який благословляє на виконання всіх ритуалів і звичаїв; без його благословення ні одна церемонія не може розпочатись, і жадного кроку не роблять без його попередньої ухвали. Але на цьому його роля й кінчається. Активна роля належить матері та молодому або його дружкові, що репрезентує молодого».

Мати молодого пригощає молодят після реєстрації шлюбу в рацсі (але частіше після вінчання) медом, що символізує солодке життя.

Молодий (як і молода) не може їсти й пити до вінчання, а тому, коли мати молодої зустрічає його, подаючи горілку або воду, він тільки вдає, що п’є, кидаючи посуд через голову. На думку Ф.Вовка, ця церемонія символізує «лукавство ворога та заходи остороги, яких вживають проти нього». Звичай запалювати спільний сімейний вогник молодої пари від свічок двох родин, які тримають батьки молодих, популярний тепер, як виявилося, відроджена традиція, тільки дещо видозмінена в сучасних умовах і відбувається наприкінці весілля. А колись було так: «Діставши дозвіл увійти до хати, молодий та його поїзд спочатку все-таки не входять, а, спинившись перед дверима, вичікують кінця дуже характеристичної та повної значення церемонії. Дві свашки – одна з боку молодого, друга з боку молодої, – підходять та зустрічаються на порозі хати, кожна з засвіченою свічкою, хлібом та сіллю. Правою ногою свашки стають на поріг, зліплюють свої свічки докупи, щоб вони горіли одним вогнем, та тричі цілуються через поріг».

Отаке воно – українське весілля, з дотриманням давніх традицій, які мають глибокий символічний зміст.

Іванка Волинянка

Коментарі
24 вересня
Сьогодні
Вчора
22.09.2018
21.09.2018
20.09.2018
19.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин