Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Українці і робота: молодь тікає не за кордон, а від корупції і брехні. БЛОГ

15:45 16.05.2018
933

Останнім часом у студіях телеканалів і в авторських програмах порушується питання трудової міграції українців, особливо молоді. Причину вбачають переважно у вищих зарплатах за кордоном. Правду кажучи, емігрує не тільки молодь, а й люди старші. Виїжджають цілі сім’ї. Бо є до болю проста причина – нема роботи. А психологи стверджують, що всі працівники поділяються на три типи відповідно до періоду, в який були народжені, і це обумовлює різний індивідуальний підхід до людей певного віку. Як і будь-який поділ, цей теж є умовним. І серед працівників покоління Х теж є люди, які не терплять меж, штучно створених рамок; і серед покоління Z є молодь, яка може бути схожа на старше покоління.

Але видається, що то тільки верхівка айсберга. Є багато молоді і старших людей, готових працювати і не за дуже високу зарплату, але чомусь і вони, коли мають можливість, тікають за кордон. Ніхто не каже та й не гарантує, що там легше і краще. Та чи не їдуть ці люди туди і по гідну оплату праці, і по соціальну справедливість у тому числі, якщо влаштовуються працювати легально? Ринок праці в Україні переживає не кращі часи – експерти скаржаться на нестачу фахівців робочих спеціальностей і сфери обслуговування. …Коли не знаєш, як сказати, скажи як є. Усі заклади освіти – і середні, і вищі буквально борються за свого майбутнього студента, і в цій боротьбі дуже часто рівень знань уже не відіграє ключової ролі. Це при тому, що учні 11-ого класу складають ЗНО. А чому? Бо вища й середня освіта ще з часів незалежності поставлена на комерційні рейки, по яких хаотично курсують багато потягів-закладів. Але попри цей факт є ті, хто справді вчиться, і є ті, хто купує диплом.

Парадокс у тому, що багато кваліфікованих спеціалістів мігрують у пошуках кращої долі. Чому? Знову скажете: «Звичайно, по вищу оплату праці!». Але це буде не зовсім об’єктивна відповідь. Відповідь міститиме елементи шоку для декого. Хтось обуриться і першим кине камінь у свого опонента, забувши при цьому про риторичне питання: «Хто з нас не без гріха?». Проблема буде полягати в тому, що в багатьох, хоча й не у всіх, закладах, установах, на підприємствах склалася й законсервувалася аж до цього часу радянська система в мініатюрі, де є свої вожді, розвінчувати культ осіб яких суворо заборонено; наближені до вождів недоторканні; безправний пролетаріат, який мусить гарувати на вождів. Там віє запахом старого червоного злежаного радянського сукна. Там не цінується працівник, там легко кажуть: «Щось не влаштовує – звільняйся!», «Таких, як ти, є багато», «Ти займаєш чуже місце», «Ти не гідний тут працювати, скажи «Спасибі», що ти ще тут», «Незамінних нема», де позиція «Я – начальник. Ти – дурень» є гаслом і відповіддю на всі питання. І всі ці приниження, залякування, маніпуляції покликані до одного – вбити в людині віру в себе, так, щоб вона відчула себе тільки мізерною частинкою цього величезного механізму. Скільком українцям доводилося чути такі слова? Скільки українців пережили звільнення не з власної доброї волі, а через те, що їх «вижили»? Хто пережив це на власній шкурі, скільки знайомих, друзів, родичів пережили те саме й залишили свої нарікання у приватних розмовах?

Старий радянський кодекс законів про працю уже не відповідав сучасним умовам, але й нинішнє трудове законодавство, на жаль, більше на боці роботодавця, ніж працівника. Знову замкнене коло. Де шукати справедливість? У корумпованих судах? Радянщина тримається з останніх сил. До того часу, поки не вдарить грім. Поки всім не стануть відомі жахливі подробиці чиїхось умов праці й оплати. Але для того ще зарано. Допоки всі не заговорять відверто, як у Сполучених Штатах і Європі акторки, які мовчали десятиліттями, і нарешті зізналися в домаганнях щодо них. Та чи не будуть тоді такі зізнання схожі на фарс – кому буде цікаво слухати, як колись давно хтось відчув на собі порушення норм трудового законодавства.

Чому не вирішити проблему простіше? Не зробити незалежні іспити на рівень кваліфікації для різних працівників, щоб вони могли пройти тестування, скласти іспит і на основі результатів претендувати на обіймання певних посад? Утілили в життя ідею неупередженого відбору до нової поліції, проекзаменували суддів. Тепер в Україні суддів не вистачає. Кваліфікованому працівникові нема чого боятися, бо він знає, що, навіть якщо й доведеться підготуватися, щось пригадати, він складе ці тести. Тоді була б здорова конкуренція. «Ідеальна, але химерна картинка», – скажете ви. Може, й так, але ніхто не забороняє «озвучувати» різні думки.

І тут знову пригадаються куми, брати, свати, вся родина. Ніхто не проти родини – ні своєї власної, ні чиєїсь. І за кордоном є знайомства, родинні зв’язки, але за однієї умови – якщо працівник кваліфікований і якщо це не перешкоджає трудовим стосункам, тобто коли безпосередні близькі родичі не мають спокуси в порушенні законів, наприклад, коли перебувають у безпосередньому підпорядкуванні. Що мають українці? Корупцію, яка проїла все, як іржа. Металоконструкція от-от впаде. Хабарі часто даються некваліфікованими працівниками «нагору», а з кваліфікованих хабарі часто вимагають просто за можливість ще бути на цій роботі – так це пояснюється. Якщо хтось не згоден – йому вкажуть не двері. Якщо він не з усіма в цих схемах, оборудках, махлюваннях – то проти всіх, біла ворона, вигнанець, і зрештою простий безробітний. І то ще щастя, коли правила гри озвучено перед початком гри. Буває гірше – коли дізнаються про правила уже в процесі, і якщо вдасться без моральних і матеріальних втрат вирватися, радіють.

На скількох підприємствах зібрані відверті дилетанти, на яких працюють кілька кваліфікованих працівників, залучених до виконання і своєї, і чужої роботи, працюють не покладаючи рук, до сьомого поту, професійного вигоряння в постійному стресі, цейтноті? Навіть кінь, який тягне плуга, возить сіно чи дрова, має відпочити. Але ж людина – не кінь, та все одно, нехай самовідновлюється… Цей образ-порівняння не нагадує вам радянський підхід до працівника: висотати всю силу, вимотати всі жили, а потім викинути як відпрацьований матеріал?

Ви скажете: «Так тут питання моралі відіграє важливу роль! Нема й мови!». Відіграє – ніхто не заперечує, але якби був справедливий закон, незалежний суд, було б набагато менше проблем, бо усе б регулювалося на рівні держави, і права працівників не так часто порушувалися б, а якби й порушувалися, можна було б впевнено їх відстоювати. Але це поки не зараз, не зараз. Кому не знайомі з репортажів у програмах новин, із власного досвіду, з досвіду родичів, друзів, знайомих випадки шахрайства в Інтернеті, коли можна знайти віддалену роботу, сумлінно її виконати, зателефонувати роботодавцеві щодо оплати й почути у відповідь: «Набраний Вами номер не існує». Скільки непорядних приватних підприємств працюють, як вони самі це називають, «від дурня до дурня», оголошуючи конкурс на вакантну посаду, знаходячи працівників на так званий випробувальний термін на місяць чи кілька тижнів, не оформляючи їх на роботу офіційно і потім без оплати за працю («Ви ж не впорались зі своїми обов’язками, неякісно виконали доручену Вам роботу») просто виганяють. І так «карусель» рухається від одного бідолашного ошуканого до наступного.

Коли буде справедливо? А відповідь відома наперед: поки не тут, не зараз. Окрема тема – вимоги українських роботодавців: вік працівників, коли можна бути застарим у 35 або замолодим у 40; коли ти повинен бути з досвідом роботи вже після закінчення здобуття вищої освіти; коли твій досвід то тільки твій досвід, забудь усе, що ти вчив до цього часу; коли ти занадто кваліфікований (звучить дивно, якщо не сказати більше) і ще багато дивних суперечливих тез, відповідно до яких ти вже не підходиш, бо ти застарий, замолодий, забагато знаєш, замало знаєш, знаєш те, що не потрібно, бо твоя теорія нікому не потрібна, де твоя практика і т.д. Крім гіркого усміху, ці твердження не викликають жодних емоцій.

Чому й досі робочий день на підприємствах, де працівник не залежить безпосередньо від процесу, а просто виконує якусь ділянку роботи (яку міг би спокійно за бажанням робити час від часу, якщо не постійно, вдома), з 8 до 17 чи з 9 до 18 год? Скажете: «Як контролювати виконання?». Контролювати треба терміни виконання і готовий результат, а якщо працівник не самоорганізувався і не виконав роботу вчасно, застосовувати матеріальне стягнення, а у випадку систематичного, обмеженого певною кількістю разів, невиконання роботи в зазначений термін, звільняти. Чому в Україні досі є поняття затримки на роботі через якусь нагальну понаднормову справу, за виконання якої не платять, або навпаки – коли працівник, попередньо інтенсивно попрацювавши і вже фактично відпрацювавши понаднормово власний робочий час, нудиться на роботі і не має куди себе подіти, бо треба ж якось досидіти до вечора. Чи не доцільніше було б людям певних професій зробити вільний графік і контролювати не сам процес, а результат роботи? Тоді б працівник міг обирати темп і час виконання відповідно до власних потреб. Це не тоталітаризм у мініатюрі, коли ти мусиш «давати п’ятирічки»?

А папірці, які часто створюють видимість роботи, а не саму роботу? Презентації, буклети, відео, зайві документи… Може, краще менше говорити, присипаючи те все мішурою й серпантином, а більше робити без зайвих розмов? Чи скоро звільняться українці від совдепії у вигляді показушності й парадності, яка зводиться до однієї тези: «Усе в нас головокружно і прекрасно», хоча насправді, і частіше за все, це не відповідає дійсності? Які відчуття у вас, коли явно видно, що дехто ще й досі заражений комплексом культу особи, і навколо нього чвари, інтриги, плітки, чутки, і він готовий знищити всіх вільнодумців? Коли навколо павине пір’я і костюми блазнів. Ні молодь, ні старші люди вже не хочуть того всього. Консерватори пручаються і проти новаторів. Новатори зчиняють бунт – спочатку всередині себе, потім зовні. Хоча хибність чи правильність будь-якої теорії підтверджується часом і практикою. Якщо теорія хибна – маски спадають, герої стають антигероями, лаврові вінці перетворюються на тернові і т. д.

А стереотип про керівника-сатрапа, якому дозволено все, з якої епохи? Звісно, з якої, бо заляканою і приниженою людиною легко керувати й маніпулювати. Багато хто впевнений, що це норма, що так і має бути. Може, але відчуття гіркоти все більше посилюється від того, що люди, які керують у такий спосіб, ще й вбачають у цьому власну велику заслугу, не враховуючи при цьому, що наполеонство вже давно не в моді. У цьому контексті якось по-іншому сприймаються слова Іоанна Павла ІІ: «Не бійтеся». Бо залякують від відчуття власного безсилля. Стара система з муштрою працівників на роботі вже набила оскому.

Стереотип про начальника як людину, яка характером скидається більше на наглядача колонії суворого режиму, міцно засів у багатьох головах. Більше того, є люди, категорично переконані, що тільки страхом і примусом можна і треба заслуговувати повагу підлеглих, які давно і тихо ненавидять стиль керівництва свого ката, але бояться сказати про це бодай комусь, удавано співаючи йому оди поза очі й у приватних зустрічах. Не віє радянським сукном? Ініціатива й творчий підхід молоді у таких «старого гарту» колективах жорстко вбивається: «Воно ще буде вільнодумством займатися?», «Воно ще щось із себе «строїть», «Воно не слухає старших», «Ти повинен підкоритися мені і робити так, як Я кажу!», «Ти мені не довіряєш» (хто ж буде довіряти людині, яка схиляє до чогось каламутного, і це явно відчутно), «Ти ще будеш мене вчити!», «Не роби отак, ти що, так не можна, ось припис!», «Ти порушив інструкцію!» (причому не інструкцію з техніки безпеки і не правила корпоративної етики), «Було сказано – робити тільки так» (аргументи, що це недоцільно, нераціонально, не вислуховуються). І не кажіть, що це одвічний конфлікт поколінь. Ідеться про конфлікт ідеології та позиції невпокорення. І не кажіть, що молодь несерйозна, безвідповідальна, працювати не хоче. Хоче, але не в такій системі координат. На арені – образи тореадора з радянськими стереотипами і розлюченого бика. До речі, колір тканини, якою розлючують бика, червоний. Про це навіть є так звані націоналістичні анекдоти.

Окрема тема, коли людина апріорі ненависна тільки через те, що молода. Одна з причин такого ставлення – це навіть не просто заздрість молодості, це заздрість до можливості бути іншим, одягтися не в шкільну форму, мати іншу думку, бути вільним, принциповим, не дати себе зламати, бути безпосереднім. Не заздрімо молодим, підтримаймо їх, не заливаймо їм водою підлогу, по якій вони ходять. Всі – і молоді, і старші – ходять по цій же підлозі, у цьому просторі, у цьому світі. Молодь обурює старше покоління тим, що вона принципово не така, не гнучка, часто не йде на компроміс, не визнає авторитетів у тоталітарному розумінні цього слова з поклонінням і обожненням, але визнає спілкування на рівних, повагу, довіру, власну й чиюсь гідність. Молодь більше не хоче театру маріонеток. Гірко усвідомлювати, що ті ж, наприклад, молоді оперні співаки, свого часу не знайшовши належної підтримки на батьківщині, тепер співають у всесвітньо відомих оперних театрах Австрії, Італії, а вдома їм казали: «Ще зарано», бо ж могла похитнутись чиясь удавана корона. Рідна земля чомусь легко відпускає своє у світи, а потім бідкається.

Чому, чуючи слова «відкат», «конверт», «пакет», «торби», «хабар», ніхто не дивується? Але свідома молодь не готова зараз і не буде готова реалізовувати змісту цих слів, а старших людей просто шкода, бо вони нерідко змушені грати за цими ганебними правилами, бо інакше залишаться без роботи й нової вже не знайдуть, бо їхній вік – перешкода для цього, а те, що мають, досвід, до уваги ніхто не бере. Окрема тема – робочі місця, що передаються у спадок – як у королів. Слово доброчесність стосовно вчителів у новому Законі про освіту чи не повинно стосуватися всіх незалежно від професії?

Молодь не буде терпіти й мовчати – і цей виклик уже кинуто на українському ринку праці. Молодь не така, якою її хочуть бачити ті, хто застряг у комунізмі і в різних -ізмах, з ним пов’язаних. Молодь втікає від брехні, яка поганяє брехнею, від корупційних схем, бо їй душно від цього всього. Бюрократія – теж нащадок комунізму, і це вже всім відомо. Бо інакше яке походження того бажання, щоб людина, яка хоче домогтися реалізації власних прав, справедливості, просто опускає руки від паперової тяганини і від походів з інстанції в інстанцію. І тільки одиниці, втомлені довжелезним марафоном, домагаються свого і доходять висновку, що результат не був вартий зусиль. Кількість замінює якість. Раціоналізаторство не вітається, а якщо і запроваджується, то одразу ж придушується, бо треба, щоб усе робилося не найлегшим шляхом, а через певний алгоритм, де все догори ногами і не так, як треба.

Скільки б людей у світі дізналося про Україну, якби українські майстри мали змогу напряму продавати свої вироби до інших країн. Але поки відсоток, який бере банк-посередник за міжнародні перекази коштів, змушує виробників хенд-мейду замислитися, бо у вартість товару треба вкласти й цю безглузду суму, товар стає дорожчим, і попит на нього може зменшитись. А міг би збільшуватись, якби було прийнято закон, що дозволяє не брати цього відсотка. А податок, який хотіли запровадити для тих, хто продає через мережу власноруч виготовлене мило, сувеніри, різноманітні вишивані, плетені вироби тощо? Чи не віє від цього всього радянським духом, коли треба, щоб нічого не було легко, щоб усе було навиворіт, шкереберть, щоб наш мозок раз-по-раз вибухав від чергового алогічного, совкового за своєю суттю, експерименту? Ця алогічність скоро мусить зжити сама себе. У розвиток української економіки бояться вкладати кошти інвестори з-за кордону, бо їхній ризик буде співмірний стрибку без запасного парашута.

«Країна втрачає кадри», «Трудова еміграція населення» – звучить, як тривожний дзвінок, усе частіше з телеекранів. Але і в цьому слові теж відчутний якийсь підтекст знецінення. Слово кадри викликає асоціацію з чимось конвеєрним, незначущим. Може, краще сказати «Країна втрачає людей» або точніше – «Країна втрачає фахівців». Скільки українців поїхали за кордон на тимчасові заробітки, потім затримались на кілька місяців, років, десятиліть? Скільки дітей виросли, не бачачи власних батьків? У державі все взаємопов’язане. Інститут сім’ї у тому числі знецінився й через цю проблему. Чому так? Відповідь проста: за кордоном цінують фахівця, тоді як в Україні фахівець, складається враження, нікому не потрібен, допоки не вдарить грім. Частіше потрібні ті, хто може бути гнучким – так, щоб зігнутися аж до землі й бути згодним на правила гри.

І поки українці не зживуть радянщину ментально, так і буде – без принципів, без справедливості, за дзвінком, знайомством, кумівством, у спадок. Те, що цвіте зараз буйним пустоцвітом, – наслідок насіяної ще в радянські часи тотальної деморалізації. Ви заперечуєте? Була мораль? Була, і прояви демократії були, і власної точки зору, яка не вписувалась у радянську ідеологію. За це карали – позбавляли свободи, здоров’я, життя, словом, скоювали злочини проти людяності, бо ідеологія комунізму була ідеологією зла у всіх його проявах. Якщо ще й досі хтось не вірить, хай подумає, чи виконувались при безбожному комунізмі десять заповідей, які можна сприймати, якщо можна так сказати, як закони нормального функціонування здорового суспільства. При комунізмі не визнавали Бога, а створювали кумирів-ідолів, поклоняючись їм; у неділю влаштовували усім відомі громадські роботи, при цьому знецінюючи релігійні свята; не шанували батьків (про Павлика Морозова згадайте, про трагізм подій, описаних в архівних документах, художньо осмислених у літературі, наприклад, у новелі М.Хвильового «Я (Романтика)»); вбивали, катували; чинили перелюб; свідчили неправдиво; крали й бажали дому ближнього та всього решти, що було в ближнього (примусова колективізація хіба не була крадіжкою, привласненням чужого під виглядом колективної власності?). І тих, хто був здатен на такі дії, заохочували й підносили. Тих, хто був проти, знищували – морально й фізично.

Психологи, соціологи, політичні й культурні діячі твердять, що українці недолюблені, можна сказати, окрадені через трагізм історії, нашої власної колективної української долі. Українці обурюються. Бо там, де є хоч якась правда, не нарікають. Кажуть: добре роби – добре й буде, але цього замало. Українці втомились від полювання на відьом, від пошуку чорних котів у темних кімнатах, від нікчемних перевдягань, від політики загалом. У новинах по телевізору й радіо одне, а на форумах і в соцмережах – дещо інше, бо є що сказати, є причини для обурення, бо чомусь перед очима образ незграбних шевців, які розкроїли тканину косо й криво, пошили хтозна-що і ходять вулицями в пошуках хоч би манекена для «шедевра» власного кравецького мистецтва. Людей морально вбиває такий підхід.

Владу критикували в усі часи і скрізь, навіть коли вона загалом непогано впорувалась зі своїми обов’язками. Спитаєте: «Для чого критикували?». Бо одна голова добре, а дві – краще. У такому конструктиві й народжується вирішення проблем. Якщо думка більшості знаходить хоч відлуння в діях влади – градус напруги й обурення одразу спадає. Бо це спонукання думати, якщо ви влада. Бо той, хто має владні повноваження, має розуміти: вимоги до влади завжди великі, часом завищені, претензії й обурення теж чималі. Публічність влади покладає на неї принципово новий рівень відповідальності, коли вимірюванням того, чи по совісті щось зроблено, є громадський осуд або схвалення більшості. Не треба створювати Україні імідж чи займатися окозамилюванням. Усе ясно й без видимих стразів, помпезних прикрас, якими так люблять в Україні оздоблювати реформи. Робіть реформи тихо, а якщо сумніваєтесь у їхній логічності – висувайте на публічне обговорення, щоб потім не було «вибачте, тихо-тихо, не обурюйтесь, ми прийняли хтозна-що, самі не розуміємо, як, але відмінимо, даємо хід назад». Штучний імідж України у світі – це одне, а те, що відбувається всередині країни – інше, бо видно як на долоні.

Правда бореться сама за себе – десь гучно й відомо, десь тихо, сама в собі, у своєму маленькому світі – світі одної людської душі, світі стосунків між двома і більше людьми. Правда не раз повставала і мусить після власних спроб і падінь колись постати – сумніву нема.

Іванка Волинянка

Коментарі

money lender

17:46 20.08.2018

Вам потрібні ФІНАНСИ? ми виділяємо гарантовані готівкові гроші за ставкою 3%. Зв'яжіться з нами на будь-якому виді фінансів електронною поштою: [email protected]

19 вересня
Сьогодні
Вчора
17.09.2018
16.09.2018
15.09.2018
14.09.2018
13.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин