Петро Ткачук: "Низький уклін хлопцям, які захищають Україну"
-
-
>
-
>
-
>
2957
На Різдвяні свята заступник директора санаторію «Лісова пісня» Петро Ткачук побував у зоні АТО. Він не лише роздавав подарунки, а й щирим словом підтримував бійців.
Тема волонтерства досить близька нашому співрозмовнику особисто. Він уже не вперше допомагає захисникам, сам брав участь у будівництві оборонних споруд біля Маріуполя у 2015 році. Син Олександр був учасником бойових дій у складі батальйону «Волинь», воював у Дебальцево. Донька Катя, маючи двох маленьких діток, теж раніше займалася волонтерством – пише газета «Новий погляд +».
Колектив «Лісової пісні», у якому працює Петро Петрович, ніколи не стояв осторонь допомоги бійцям. Вони одними з перших у районі запровадили ярмарок-продаж, виручені кошти з якого віддали на потреби військовим. На Схід поїхав і санаторський КАМАЗ із причепом, який став у пригоді бійцям.
– За останній рік санаторій значно зміцнив своє фінансове становище, з’явилася можливість знову допомагати іншим. От і вирішили зробити свято дітям наших працівників, які зараз знаходяться в зоні АТО. Там нині Сергій Богута, два з половиною роки уже служить. До речі, там він зустрів своє кохання і одружився, а нещодавно у молодої сім'ї народився син. Сергій Мазурик на передовій майже шість місяців, − розпочинає розмову Петро Ткачук.
Про те, як збирали передачу, говорить з радістю, хоча, зазвичай, він людина не дуже говірка. Та тут відразу видно, що до душі була йому ця справа.
– Ми дзвонили до бійців, їхніх рідних і запитували, що хлопцям потрібно. Все, про що просили, намагалися дістати. Хотілося встигнути завезти подарунки саме на свята. Працівники «Лісової пісні» відгукнулися відразу ж. Дівчата з кухні напекли пиріжків та різних солодощів, інші заготовили консервацію. Профспілка санаторію забезпечила хлопців добротними аптечками невідкладної допомоги та теплими ковдрами.
Загалом, за два дні зібрали причіп із подарунками. Наші хлопці далеко зараз від домівок, їм хочеться, як і всім, святкового настрою. Мені здалося, що найбільше вони раділи знайомим людям, волинській говірці. Звісно, були вдячні й за подарунки і щирі вітання. Всі, хто допомагав, теж почувався щасливим, бо кожен робив добру справу.
Виїхали ми 8 січня зранку, а повернулися додому 13. Звертався за підказками до Нелі Сацюк, що знала – розповіла, порадила.
Не лише двох бійців у зоні АТО відвідали, а заїжджали ще до Віктора Ясінського з Піщі. Випадково зустріли там Ярослава Крата з Шацька, якого також без дарунка не залишили. Щиру подяку хлопці просили передати виконуючій обов’язки директора санаторію Руслані Дибель та працівникам здравниці, які швидко зібрали найнеобхідніше. На жаль, питання допомоги все ще актуальне. Той, хто хоч раз у житті збирав передачі, розуміє, що це клопітка справа, а тут за кілька днів повен причіп справили.
Найбільше запам’яталася ночівля у Полтаві. Там обікрали нашу машину, всередині якої були каски, бронежилети, берци, чай, що збирали у санаторії, домашню випічку, кілограмів із 20 ковбаси. Добре, що не взяли військового обмундирування.
Причіп з основним вантажем ми залишили на стоянці, а машину - біля будинку, де ночували. Коли зранку вийшли до автомобіля, оторопіли. Було видавлене бокове заднє скло. Трохи втішило те, що небайдужі місцеві активісти допомогли довантажити і полагодити безкоштовно автомобіль. Серед них, між іншим, дівчина з Волині, яка зараз там проживає, – при цій згадці Петро Петрович знову стає суворим та мовчазним. Та це й не дивно, важко зрозуміти ситуацію, коли одні люди намагаються підтримати воїнів, а інші нажитися на них.
– «Лісова пісня» допомагатиме бійцям, поки буде в цьому потреба. Побувавши безпосередньо там, де живуть хлопці, краще розуміємо їх запити. Найнеобхідніше у них є, найбільше потрібна наша моральна підтримка і ті речі, які завжди у вжитку, бо швидко зношуються, а їжа закінчується. Зараз уже не так активно про це говорять. Усі стомилися, а найбільше − від невизначеності. Бійці готові до рішучих дій, щоб завершити нарешті війну. Бо антитерористична операція стільки не триває.
За період нашого перебування ми чули лише три вибухи, один біля Мар’їнки і два – в районі Авдіївки. Але найстрашніше було бачити машину, у якої на номерних знаках напис «200». Знали, що в районі Світлодарської дуги були загиблі. Найболючіше втрачати людей. Низький уклін хлопцям, які захищають наш кордон. Вже багато нових є, але деякі ще з далекого і спекотного 2014 року досі тримають свою позицію. Слава Україні!» − підсумував розмову Петро Ткачук.
Світлана ЛОНЧУК
