«Дітям везли гостинці з радіаційної зони, а ми не могли їм заборонити ними ласувати» - піонервожата про літо-1986 на Світязі

26 Квітня 2018, 10:20

2002

Людмила Мельничук, яка родом із села Піща, – вдячна читачка інтернет-видання Район.Шацьк та активна дописувачка.

Село Піща - це мій маленький рай, моя батьківщина – так пані Людмила зізнавалася в любові до Піщі на сторінках виданняРайон.Шацьк.

Ця любов особлива і креативна, бо саме Піщі наша землячка присвятила власний вірш, де всі літери починаються на букву «п». Другою великою любов'ю пані Людмили є Світязь. З цим озером у неї пов'язані найкращі спогади дитинства і юності. А ще Світязь подарував Людмилі Мельничук доленосну зустріч із людиною, яка стала її другою половинкою.

У далекому 1986 році, коли трапилася аварія на Чорнобильській АЕС, Людмила Мельничук була студенткою, а влітку приїхала в табір «Салют», що на Світязі, де працювала піонервожатою.

«Те , що 26 квітня 1986 року вибухнула Чорнобильська АЕС, ми, студенти, тоді чули, але скупо. Про те, яку загрозу несе ця аварія – навіть не уявляли. Не розуміли, чому нашвидкуруч складаємо всі екзамени. Нам ніхто не пояснював, чому на практику слід виїжджати майже на місяць раніше . Так, прибувши на місце призначення, зрозуміла, що працюватиму з чорнобильськими дітьми. Хоча для мене різниці не було, звідки мої вихованці. Я зустріла 20 пар щирих, милих, допитливих оченят і одразу ж полюбила їх!

Того ж дня, проходячи повз медкабінет, краєчком ока вгледіла, як дозиметрами заміряли рівень радіації на одязі дітей... Нам просто казали : «Так треба!». І ми більше не допитувались. Невдовзі сюди почали приїжджати родичі – провідати своїх донечок і синочків. Привозили фрукти, ягоди, мед. Ми, вожаті, на той момент вже починали розуміти, що не варто дітворі ласувати гостинцями з радіаційної зони. Але як такого розпорядження від дирекції не було, тому і ми не забороняли.

Все було оповите таємницею. Ніякого інструктажу, ніяких бесід на цю тему. Усі поводилися так, ніби нічого й не сталось.

Як швидко промайнуло 32 роки! Я й досі дуже добре пам'ятаю таланти цих невгамовних діток. Ми стали однією дружною сім'єю, тож подальша розлука була тривожною. На жаль, доля цих чорнобильських діток мені невідома», – пише Людмила Мельничук у листі до редакції.