Дивовижний Ядамиця, або історія шацького мольфара

Кописть… На цьому хуторі посеред лісу, що належав до Шацька, століття тому у 5-6 хатах мешкали сім’ї, народжували дітей, обробляли поля, утримували худобу.

Про це пише газета «Новий погляд +»

Радянська влада таврувала хліборобів на хуторах як куркулів, що нібито були головною перешкодою колективізації. Тому справно ліквідовувала їхні садиби. Сьогодні від більшості шацьких хуторів не лишилося і сліду. А цей, Кописть, певно, існував всупереч заборонам і жорсткій політиці совєтів. Бо зберіг до наших днів деякі цікаві артефакти.

Хатина без даху, але з досить міцними чорними стінами, зяє порожніми отворами вікон. Над нею, як охоронці, височіють столітні крислаті, порослі мохом, дуби і такий же старезний, але добротний, хрест. Збоку – рештки ще однієї будівлі. На всьому, що залишила після себе людина, – сліди тління: древня лавка, столярні вироби, дерев’яне оздоблення, чиєсь взуття…

На території біля хати сухі стовбури дерев сплелися мертвим віттям з чагарниками. І лише барвінок пробивається крізь товщу торішнього і позаторішнього листя, тягнеться зеленим листям до сонця. Яскравих барвінкових килимів тут дуже багато. Певно, любила котрась із господинь ці синьоокі невибагливі квіти – символ життєвої сили, провісники весни.

В хатині, що збереглася до наших днів у Кописті, жив із сім’єю Адам Мартинович Зуб, відомий людям як Ядамиця. Він володів дивовижною, не властивою для звичайних людей, силою: допомагав при хворобах, читав людські думки, передбачав майбутнє і навіть управляв природними явищами. В його домі було дуже багато ікон, а сам він знав особливі молитви, якими зцілював тих, хто до нього звертався. Ядамицю боялися, але поважали і могли лише здогадуватися про джерело його сили…

Народився Адам Зуб у 1891 році. Дружина Феодосія Лаврентіївна була на чотири роки молодшою за свого чоловіка. Подружжя виростило двох дітей: Віктора та Уліту. Життєвий шлях сина досить трагічний: в 1943-у (на 28- році життя) його за невідомих обставин застрелили, коли їхав у Любомль. Вдовою доживала віку в Кописті його дружина Санька, а єдиний син Трохим мешкав у Шацьку і був двічі одружений (від першого шлюбу мав двох дітей). Сьогодні в селищі і за його межами живуть внуки, правнуки і праправнуки Ядамиці.

Ті, хто спілкувався з Адамом Зубом, кажуть, що він володів і світлою, і темною силами. За характером був добрим, привітним, любив жартувати. До нього везли хворих дітей, зверталися зі своїми болячками і дорослі. Допомагав тільки чужим, над родичами не мав такої сили, казав своїм: «Не можу, то рідна кров». Шацьком та околицями про нього ширилася слава людини з надприродними здібностями.

«Були ми на косовиці під дозером Довге, в рік, можливо, 1978 чи 1979. Гроза почалася, блискавка страшенна, б'є прямо над нами. І ось мені, 10- річному хлопчику, правда, після згадки про Бога, захотілось допомоги Ядамиці. Подумав: «Він же десь тут, недалеко, тож не допустить, щоб близько від нього грім забив когось...». Під впливом розмов оточуючих Ядамиця був у моїй уяві таким собі універсальним захисником...», – згадує житель Шацька Віктор Гірич.

За недужих і тих, хто потребував його допомоги, дід молився в хаті при свічці. Грошей не брав з людей, а от від хліба, печива, інших продуктів не відмовлявся. Дитина подружжя шачан панічно боялася похоронних процесій: як тільки під вікном її будинку везли покійника, з нею траплялася істерика. Батьки нічого не могли вдіяти, тому повезли її до Ядамиці. Той завів гостей у хату, запитав у дорослих, чи знають якісь молитви. Потім запалив свічку і сам почав молитися. З тих пір страх у дитини зник.

Читайте також: Дивовижний Ядамиця, або історія шацького мольфара. Частина ІІ

Цю особливу молитву хотів свого часу випитати в діда і вивчити шачанин Василь Редько, бабуся якого – Зуб Димка – була двоюрідною сестрою Ядамиці: 

«Я бував у діда Адама. Цікаво, що він завжди зустрічав мене в лісі і, навіть незважаючи на теплу погоду, був одягнутий у кожуха. Якось я зі своїм знайомим гостював на хуторі і попросив дідуся навчити нас молитви, якою він лікує. По команді ми повторювали за Ядамицею слова, але цілісний текст ніяк не відкладався в пам’яті. Я запропонував записати молитву, мовляв, тільки тоді ми її вивчимо. Дідусь посміявся з нас і сказав, що марні наші зусилля – така молитва нікому не допоможе».

Хутір Кописть розташовувався серед красивої первозданної природи. Розлогі дуби, високі сосни, піщані гірки, мальовничі пагорби, поблизу – неозорі поля...З приходом весни все навкруги вкривалося килимами ніжно-білих анемонів. Зі слів внучки Адамиці – Марії Лебежанської, доньки Уліти, дід любив лягти на моріжку і вдихати аромати природи. Одного разу цей відпочинок закінчився тим, що до нього підповзла гадюка і вкусила за голову. Адамицю відвезла «швидка» до лікарні, але сталося так, що того дня було свято чи вихідний, і жодного медика в закладі не виявилося. Його, правда, госпіталізували, але й наступного дня не наддали ніякої допомоги. Дід, зрештою, попросив у родича, аби той відвізйого в Кописть. Сказав: «Я і сам справлюся». І справився, хоча рідні й сусіди вже думали про найгірше. Кажуть, ту гадюку Ядамиця відшукав і вбив…

Слава Коломієць

Далі буде...