Калейдоскоп поетичних мотивів Дарини Нагорної

Вірші молодої пулемецької поетеси Дарини Нагорної захоплюють емоційним звучанням, душевним теплом і ліризмом. Серед улюблених українських класиків дівчини фавориткою є Ліна Костенко, творчість якої надихає та окрилює. Вона мріє стати не менш відомою поетесою та видати чимало власних збірок, а поки здобуває педагогічну освіту, цікавиться історією, досліджує власний родовід, тощо.  

Про це пише газета «Шацький край».

Ще з молодших шкільних років гуманітарні предмети, зокрема, українська мова та література, стали для Дарини улюбленими. А от писати вірші почала лише у 9 класі. Свої перші поетичні рядки присвятила рідному селу Пулемець, адже вважає, що місце де народилась та зростала, є святим і неоціненним. Далі з’являлися поезії на різні теми:  любов до природи, шкільні роки, українські традиції та все, що надихало. Ось так, рік за роком, дорослішала Дарина, а з нею й тематика її творів.

Вірші не наважувалася читати перед широким колом слухачів. Спершу декламувала їх лише батькам та подрузі Тетяні. Вони й стали першими слухачами,  критиками та поціновувачами її творчості. Саме подруга й переконувала продовжувати писати далі. 

Нові мотиви та настрої наповнили твори юної поетеси після вступу до Володимир-Волинського педагогічного фахового коледжу імені А.Ю. Кримського. Адже почався новий етап життя, і віддаленість від дому зародила нові емоції, які самі просилися на папір.

 «Рідні місця, дім та батьки були далеко від мене, і все навкруги здавалося чужим та непривітним. Другий поверх ліжка гуртожитського помешкання став новим куточком для творчості. Вночі, коли дівчата засинали я зручно вмощувалася на своєму «горищі» та, споглядаючи нічні пейзажі за вікном, писала про все наболіле», — пригадує Дарина.

Сусідки по кімнаті швидко здогадалися про її творче захоплення і дівчині, хоч як би не хотілось, довелося поділитись написаним. Ось так і зародилась добра традиція проводити читацькі вечори. Тож поступово коло слухачів збільшувалось і кількість позитивних відгуків теж, а від цього — й натхнення писати.

Під час карантину у студентки з’явилося більше часу та можливостей для творчості. Саме тоді й вирішила вдосконалювати та розвивати свої поетичні здібності, звертаючи особливу увагу на дотримання усталених норм та принципів організації віршування. Корисним та цікавим виявилося спілкування з іншими поетами, адже завдяки цьому краще зрозуміла себе, спробувала експериментувати та визначитись, як писати далі.  

Якось у мережі Інстаграм познайомилася з юним жашківським поетом, Віталієм Білозіром. Дарина захопилась його модерними віршами та надіслала власні.  Прислухаючись до його порад, спробувала  й собі творити поза межами класики.

«Будь-які зміни є позитивним моментом творчого розвитку. Але в моєму випадку вийшло навпаки: я зрозуміла, що більше тяжію до класики та повернулася, так би мовити, у власне русло. Аби цілковито розібратися в собі, навіть припинила писати та довго роздумувала чи варто продовжувати взагалі. І хоч ми маємо багато поетів-класиків і складно такими творами вразити читача, інакше творити не вмію», — ділиться  роздумами моя співрозмовниця.

         Як і у всіх творчих людей, у нашої поетеси бувають періоди бурхливої творчості, а бувають -  бездіяльності. І дівчину це не бентежить, адже насамперед творить для себе і лише вибране розміщує на сторінці у Фейсбук. А ще не любить декламувати власні поезії. Сама не може зрозуміти чи це страх перед публікою, чи страх оголити душу та впустити когось у власний внутрішній світ. Було й так, що на випускному вечорі прочитала зі сцени власну поезію, не озвучуючи її автора. 

         Студентка взяла участь у чималій кількості поетичних конкурсів. А торік вірші Дарини Нагорної надрукувало хмельницьке видавництво «Лілія» в альманасі «Політ моїх думок». 

Після закінчення коледжу дівчина планує продовжити навчання та здобути фах історика, адже любить вивчати та досліджувати історію рідного краю. Вона пишається тим, що простежувала свій родовід аж до сьомого коліна, але це вже нова історія, якою Дарина Нагорна колись обов’язково поділиться з нами.

Людмила МАКСИМЧУК

***

А я люблю осінній запах вітру
І аромат дощу після грози.
Люблю дерев розвіяну палітру
І навіть блиск змарнілої сльози.
Люблю ліси, озера, як безодні,
Прощальний шепіт листя у саду.
Люблю світанки лагідні й холодні,
Я в них магічну ніжність украду.
Люблю розмови щирі та відверті,
Які пірнають в душу крадькома.
Хоч дуже часто у цій круговерті
Ми помічаєм, що любов німа.

***
Десь холоне мій чай наодинці,
Вишивають краплини дощі.
І спустошені мрії-чужинці
Заховалися в мокрі плащі.
Ніч пронизують зорі й машини,
День лишив по собі черепки,
Піднялися думки на вершини,
І в житті розставляють крапки.
Вже сузір'я здають дивну варту,
Забирають від смутку ключі.
День розклав на столі свою карту,
Лише чай захолов уночі.

***
Життя, неначе фортеп'яно,
Таке зворушливе й сумне.
То заворожить полум'яно,
То нотка щастя омине.
І як торкнешся, так і грає,
Сам обираєш тактування.
То є можливість, то немає,
То раптом визирне страждання.
Біжать роки по чорно-білих,
Переплітаються моменти.
Багато є людей несмілих,
Яким потрібні диригенти.