Щемить у серці материнський біль: жителька Підманова сорок років чекає сина з Афганістану

14 Лютого 2021, 17:23
7175

Чи може бути щось страшніше для батьків, ніж втрата рідної дитини на війні? Мабуть, що ні…

От уже 40 років минуло, відколи у хату жителів села Підманове  Дмитра та Ганни Хомичів принесли страшну звістку: «Ваш син Володимир Хомич загинув в Афганістані при виконанні інтернаціонального обов’язку», пише газета «Новий погляд+».

Не всихали від сліз материнські очі, а її голосіння чуло чи не усеньке село. Наверталася скупа чоловіча сльоза на обличчі батька: не вірили в загибель сина.

І аби востаннє побачити навіть знівечене тіло своєї кровинки хоча б у цинковій труні, батько вночі, підпоївши охорону, котра привезла тіло додому та сторожувала до моменту поховання, підняв сокирою вічко труни та … угледів там лишень новеньку гімнастерку. Тіла не було.

1

З того часу батьки жили надією, що їхній син таки живий. Додавало віри поодинокі історії, як додому з Афгану поверталися  солдати, котрих вважали загиблими. Жевріла надія у Дмитра та Ганни від слів відомого в колишньому Союзі екстрасенса, до якого ходили усі кегебісти, Альберта Ігнатенка, до котрого подалися у далеку Москву: «Син живий, отримав удар, але не від кулі. Вони натрапили на засідку басмачів. Ваш син вискочив із палаючого автомобіля i скотився схилом. У нього був дуже сильний забій лівої частини голови, лівої ноги i зламане одне ребро. Непритомного його захопили в полон»». А ще – від пророкування ворожки на вокзалі у Ковелі: «Рідна вам душа  жива».

2

Та й інші ворожбити, до котрих зверталися згорьовані батьки, в один голос над світлиною їхнього Володі твердили: живий.

Роками Хомичі розшукували сина, оббиваючи пороги владних кабінетів, але там чули тільки одне: не шукайте, заборонено.

П’ять років тому, 22 листопада 2016 року відійшов у засвіти батько Володимира – Дмитро Петрович. З думкою про те, що його син таки залишився жити на цьому світі.

Поховали його біля могили сина, на Світязькому кладовищі. Правда, три десятки років батьки не погоджувалися замінити дерев’яного пам’ятника з зіркою (такі в радянські часи встановлювали на могилах воїнів) на добротного, з каменю. Але вмовляннями рідних та активістів громади  таки погодилися. Кошти на пам'ятника виділили з бюджету Світязької сільради та обласної організації воїнів-афганців.

2

Щороку 15 лютого, у день пам'яті воїнів-інтернаціоналістів, протягом 22 років у Світязі збираються на традиційні зустрічі воїни-інтернаціоналісти з Шаччини. Організовує зустрічі  «Від усієї душі» жителька Світязя Галина Цвид. Діляться спогадами, зустрічаються з учнями, і обов'язкововідвідують могилу свого побратима Володимира Хомича та моляться у Світязькому храмі за упокій його душі та тих, хто не зміг повернутися з пекельного Афгану, введення військ в який Радянський Союз через десятки років назве … помилкою.

Був на одній з таких щорічних зустрічей  уродженець села Мельники Роман Стаднік (після одруження афганець переїхав до м. Рожище, де був заступником голови районної організації Спілки ветеранів Афганістану). Добре в’їлася у його пам’ять одна розмова із побратимом.

«Я знайомий з солдатом, який служив в одній роті з Володимиром Хомичем із села Підманове. Багато було розмов про те, що він живий. Його батьки в це вірили і все життя чекали повернення сина. Втім, є свідки трагедії, що сталася по дорозі з Пулі-Хумрі в Кундуз. Колона наших військових потрапила під обстріл. Бензовоз, на якому водієм був Володя, вибухнув і згорів дотла. В Підманове привезли цинкову труну. Коли на прохання батьків її відкрили, то побачили, що вона порожня. За іншими свідченнями, в ній лежали три камені. Словом, від тіла не залишилося нічого…» – розповів Роман Романович.

1

Хлопці, з якими служив Володимир Хомич та до яких свої листи писали його батьки з проханням розказати, що насправді сталося та як загинув їхній син, писали, що коли прилетіли вертольотом забирати поранених та убитих, на обвугленому тілі справді була бірочка «Хомич Володимир Дмитрович». Але чи справді то лежав він – невідомо, адже обличчя було обгоріле, навіть товариш, який з ним пліч-о-пліч служив, його не впізнав.

 «У тому бою було пiдбито два БТР, один БРДМ. Ми відійшли до Баглана, решта - у Кундуз. Був хаос. Нiхто не знав, де хто. У Кундузi думали, що всі, хто пропав, - у Багланi, а там вважали, що - в Кундузi. По правдi сказати, убитих пiдiбрати не було можливостi. Над нами кулі перебивали гілля, не давали підвести голову. Вдалося винести лише Пашу...», - такі слова листів водночас і відбирали, і давали згорьованим батькам надію.

В іншому листі, адресованому батькам від бойового товариша Володі, йшлося: «Я хочу вам написати, що бачив своїми очима. Три машини, обгоріли всі три. Моя, Володимирова та Павликова. Можливо, ви думаєте, що наплутали, і Володя живий? Ні. Переплутати ніхто не міг. Мене поранило, і нас везли разом із мертвими в одному вертольоті. Я не міг підвестися й попросив друга підняти над мертвими простирадла. Першим мені показали труп Юри Іванова з Ростова, потім  Володин і старшого лейтенанта. Обох, звичайно, не можна було впізнати. Майже наполовину згоріли. У них на шиї були бирочки з прізвищами. У мене був друг. Він служив у розвідці. Його теж убили...».

21 листопада 1960 року – 15 січня 1981 року. Між цими датами – щасливе дитинство Володі на березі Світязя, навчання у Підмановській та Світязькій школах, Брестському радіотехнічному училищі, а в 1978 році – призов в армію. Зовсім трохи залишилося юнакові дослужити, аби повернутися до рідної домівки, до батьків, друзів. 

Не судилося..

А на згадку 87-річній матері від сина тепер залишився «Орден Червоної зірки» – синова посмертна нагорода від держави.

7

1

Віта ШЕПЕЛЯ

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024