Дива трапляються під Різдво: невигадані історії жителів Шацького краю

Зовсім скоро перша зірка на небі сповістить про подію народження Ісуса Христа, яка не має аналогів у світовій історії. Різдво подарувало людям Живого Бога, а з Ним – світло, надію на спасіння.

У Святу ніч відкривається небо, і весь світ – реальний та сакральний – в унісон співає: «Слава в вишніх Богу…». В мить, коли народжується Спаситель, стаються дива, які не можна пояснити законами логіки і вкласти в рамки здорового глузду. Просто відбуваються, змінюючи людей, наповнюючи їхні серця любов’ю, змушуючи відривати погляд від земного і спрямовувати до небесного – духовного, світлого, вищого, пише газета «Новий погляд +».

 Ангел біля вікна

«Слава Богу за все…», – думала Марія, прибираючи зі столу. Наймолодша донька ще смакувала солодкою кутею, а старші діти вже зручно вмостилися біля телевізора. Чоловік дрімав на дивані, а вона прислухалася до звуків на вулиці. Сміх, веселі голоси колядників зливалися з гавкотом собак, стривожених незвичним вечірнім рухом. Марія чекала на одного з похресників: «Щось забарився. А обіцяв прибігти, недаремно ж нову колядку вчив».

– Пане господарю, дозвольте заколядувати! – пролунало за вікном.

– Колядуйте! – запросила до хати бажаного гостя.

З червоними від морозу щоками, в припорошеній снігом шапці набакир, малий, відсапуючись після швидкого бігу, затягнув колядку… Подякувала, кинула до пакета цукерок, мандаринів, всунула в кулачок гроші. А відтак зачинила хату і прилягла на ліжко з думкою: «Подрімаю трохи – і на всенічну до церкви. Тільки б не проспати, тільки б не…». Швидко заснула, зморена денними турботами. Правда, спала чутливо – щопівгодини схоплювалася і зиркала на годинник: «Ще трохи. Тільки б не проспати. Господи, тільки…»

У вікно спальні хтось постукав: тихо, але впевнено. Різко сіла на ліжку. Розтулила штору і виглянула – нікого. В цю ж мить почула звук церковних дзвонів – це починалося святкове богослужіння. «Дякую Тобі…», – тепла радість розлилася по всьому тілу Марії.

…Ну а Ангел летів далі, сповіщаючи людям радісну звістку, зазираючи в кожну хату і являючи себе тим, хто може його бачити і чути своїм чистим серцем.

Забобон

Катерина на Святвечір раділа, що все в неї поки що йде по плану. Далеко в шафу закинула своє в’язання – щоб у новому році не мати проблем із зором. Себе і доньку вдягнула у все новеньке – так колись вчила бабуся і робили її батьки. Змусила малу Оксанку скуштувати всі 12 пісних страв, над якими чаклувала цілий день, і насварила, коли та надумала доїсти всю кутю. Сказала, що її потрібно залишити для тих, хто на небі. Коли, нарешті, зачинила ключем вхідні двері, то зітхнула з полегшенням: тепер у неї все під контролем. І навіть колядники. Отже, новий рік має принести їй з малою здоров’я, добробут та удачу.

«Пане господарю!..» – під вікном хтось прокричав тоненьким голосом. Виглянула і відразу відсахнулася: дві сусідські дівчинки, однокласниці її доньки, просилися до хати з колядою.

– Ідіть собі! Ми чекаємо на хлопців! – гукнула голосно.

– Тітко, дозвольте заколядувати! – віншувальниці не відступали.

– Ні! Першими до хати мають зайти хлопці. А дівчата – на біду! – Катерина почала злитися.

– Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся, ой, радуйся, земле…– під вікном почувся  спів.

– Геть, капосні! Через вас хлопці не прийдуть! – господиня вже втратила контроль над собою.

Колядка різко обірвалася. Дівчатка швидко побігли з двору. Того вечора Катерина таки дочекалася хлоп’ячої ватаги – цим і втішилася.

…Через 30 років Оксана чомусь згадала цей епізод зі свого дитинства. Зараз, як і тоді, вона сиділа за святковим столом разом з матір’ю. Мама стала стара й немічна. А вона, маючи 40 з гаком літ, так і не вийшла заміж. «Хлопці не прийдуть, не прийдуть… » – ці слова, наче молоточками, відбивали ритм у її голові. В двері постукали, і Оксана, витираючи сльози, побігла відчиняти першим у цей Святвечір колядникам.

Нова радість

«Нова радість стала, яка не бувала!..». Михайло вже прокинувся, але перед очима досі стояли два високі юнаки в білому вбранні і чувся відгомін колядки в їхньому виконанні. Як же божественно вони співали – шкода, що це всього лише сон. Хлопець на мить задумався і відразу зателефонував до Сергія: «Я готовий. Чекаю тебе о 17:00».

Напередодні він ніяк не зміг зважитися на прохання друга йти колядувати. 

– Мені вже 17! Співати я не вмію, осоромлюся та й по всьому! – так аргументував свою відмову.

– Слова колядки ти знаєш, промовляй їх про себе, а співатиму я. Ти ж розумієш, наскільки це важливо для мене. Для нас з мамою, – промовив Сергій.

У нього захворіла мама, лежала в лікарні. Гроші закінчувалися, а ліки для неї потрібні були щодня. Допомоги чекати не було від кого – вони мешкали лише вдвох. Привітати односельців з Різдвом і зібрати якусь суму на лікування – це останній шанс.

…Поколядували хлопці славно. Михайло дуже старався, і Сергій був йому за це вдячний. Наостанок зайшли з колядою до заможного односельця.

– Як мама? Передавай їй вітання, – мовив господар, впізнаючи в Сергієві сина своєї однокласниці.

– Не дуже добре. Хворіє, – опустив голову.

– Все владнається, – сказав і всунув хлопцеві в кишеню новенькі хрусткі купюри.

Вдома побачив, що підприємець дав йому чималу суму. «Це чудо!» – вигукнув Сергій і, нарешті, запитав у Михайла, чому ж той погодився колядувати.

– Нова радість стала, друже! – загадково промовив Михайло і усміхнувся.

Закохані серця

Вони познайомилися влітку на Світязі. Він – киянин, студент столичного вишу. Вона – місцева, літом підробляла офіціанткою в кафе біля самого озера. Принесла йому замовлення – каву, він запитав у неї про щось несуттєве. Розговорилися. А ввечері вже гуляли набережною, тримаючи одне одного за руку. Два тижні вистачило, щоб Андрій і Настя відчули, що не можуть жити одне без одного. Та розлука була неминучою. Хлопець повернувся до Києва, дівчину зарахували на перший курс університету в Луцьку. Щоденні телефонні дзвінки, листування в соцмережі…Планували разом відсвяткувати Новий рік, але в Андрія раптово захворіла мама. На Різдво хотіла вирушити до Києва, та рідні заборонили: «Ні в якому разі! Це сімейне свято!».

Коли дівчата, з якими жила в кімнаті гуртожитку, поїхали додому, Настя розплакалася. А відтак всю дорогу до Світязя проспала в маршрутці. Вдома на неї чекала Багата вечеря в родинному колі, колядники, та радості від свята не було. Зранку зателефонував Андрій. «Привіт, кохана!» – його голос здався їй надто веселим. «Радіє там без мене…», – подумала Настя, і в її очах заблищали сльози. 

– Доню, до тебе тут гість, – мама зайшла до кімнати, загадково усміхаючись.

І тут в дверях з’явився величезний букет троянд, а за ним – її Андрій!

…Молоді люди вже два роки, як є парою, щасливим подружжям. Всім своїм друзям і знайомим розповідають, що їхня сім’я – це диво, подароване їм на Різдво.

Мирослава ЦЮП’ЯХ