Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Історія рибальства або куди поділася риба з Шацьких озер

15:40 27.11.2020
11883

На Волинь, багату на озера, ставки і річки, яку за це навіть називають голубоокою, масово завозять живу рибу з інших регіонів

Озеро Світязь (2700 гектарів) з висоти пташиного польоту. Ліворуч на горизонті видно друге за величиною озеро Шацької групи — Пулемецьке (1630 гектарів). На передньому плані — село Світязь. Затока Бужня тепер з’єднана зі Світязем лише такою вузькою протокою, а колись у ній ставили 70-метрові сітки, – пишуть в «Голосі України».

«Звідкіля ваша риба?» — «З Хмельниччини». «А ваша?» — «З Рівненщини». Такі діалоги можна почути не лише на ринках Луцька, а й інших міст області. На Волинь, багату на озера, ставки і річки, яку за це навіть називають голубоокою, масово завозять живу рибу з інших регіонів. Та найчастіше волиняни купують у магазинах морські дари: хек, минтай, тріску, скумбрію, оселедці... А де ж місцеві соми, лящі, щуки, окуні?

Чи завжди було так? У нас є можливість здійснити екскурс у минуле нашого озерного краю. Узяті в 1996 році інтерв’ю з відомим волинським рибалкою, на жаль, уже покійним, Левом Циммербаумом, а вже цієї осені — з начальником Шацького рибцеху в 1986—2005 роках Анатолієм Миселюком та заступником директора Шацького національного природного парку з науки Василем Матейчиком дадуть змогу зрозуміти, як далеко ми відступили назад і як багато втратили.

— Рибалити я почав у 1920 році, — пригадував Лев Юхимович. У свої 85 він ще очолював кооператив рибалок при Волинській облспоживспілці. — Того року бандити вбили мого батька, зробивши мене і п’ятьох моїх братів та трьох сестер сиротами. Тож не для забави я взяв тоді в руки рибальські снасті. Мусив для себе і для рідних добувати харч. Батька мало пам’ятаю, але любов до рибальської праці перейняв у нього. Був він, до речі, в Шацьку знаною людиною. Про нього як рибалку ще й досі легенди ходять.

Тоді кожне озеро мало господаря, який турбувався, щоб у водоймі було якомога більше риби, щоб ніхто сторонній її там не ловив. Були тоді озера панські — це Світязь, Люцимер, Пулемецьке, Чорне. Були і громадські. Їх населення того чи іншого села здавало в оренду. Такі озера, як Довге, Кругле, Плотиче, нині жодного значення не мають. А раніше за них платили великі гроші, які витрачали на громадські потреби: ремонт шляхів, церкви, меліоративні системи тощо. Були й державні озера. Лісництва багато їх мали. Теж здавали ці озера в оренду. До того ж оренда була з аукціону. Віддавали тому, хто більше заплатить. Кожен думав, як краще використати, щоб більше риби було, щоб повернути гроші і виправдати затрати.

У 1914 році, коли розпочалася Перша світова війна, всі місцеві поміщики, та й багато населення, втекли з Шацька. Озера залишилися німцям. Організували вони в Шацьку, недалеко від церкви, велике коптильне виробництво. Технічно обладнали його так, як німці можуть. Щодня відправляли звідсіля рибу до Берліна. Моєму батькові доручили керувати всіма рибалками Шацька. Саме тоді він і провів найбільш вдалу для себе рибаловлю. Сталося це взимку 1915 року. Лід на Люцимері ще був не товщий за долоню. Але батько вирішив іти на підводний лов на дільницю, яку в Шацьку називають Лящова тоня. Прорубали ополонки, опустили невід. А він 250 метрів завдовжки і 24 — заввишки. Пішов пустий, риби немає.

Такого ще не було. Батько каже: далеко не йдемо, а просто тут знову затягуватимемо. Вирішили опускати через ополонку лівого крила. «Але ж там величезне підводне каміння», — заперечив хтось. Посилає тоді батько в ліс за довгими жердинами, дає вказівку сточити їх. Ось так, як по кроквах, і переправили невід через каміння. Так робили у трьох місцях. І тільки-но крила невода зійшлися, з’явилися лящі. І що далі, то їх ставало все більше. Довелося їхати в село і збивати дощаний настил, щоб не проломився лід. Цілу ніч і весь наступний день вивозили з озера рибу. Підрахували, що виловили 800 бочок, або 1600 центнерів риби.

— Тобто батько добре розумівся на рибальській справі?

— Пощастило побачити багатьох чудових спеціалістів. Запам’ятався один випадок. Було мені тоді 12 років. На Світязі зимою затягували невід. Величезний. Понад 300 метрів завдовжки! Важкий, бо робили його тоді з коноплі. Піймали шість бочок (12 центнерів) риби. Прийшов бригадир, глянув і каже: «Хлопці, не нашу рибу спіймали». Дивлюся: лящі, окуні, щуки. Риба як риба! А тим часом невід уже завантажили на воза, щоб везти на нове місце. А бригадир каже: «Везіть на ту саму тоню». Пішов за ними, щоб подивитися, що далі буде.

Бригадир наказав зменшити знизу підв’язку соломи і зняти через один поплавки, щоб невід краще ліг. Недобре, щоб він не діставав дна, але ще гірше, коли волочиться ґрунтом, піднімаючи мул і відганяючи рибу. На другий день стали тягнути невід. Він пішов на дно. Як вибрали, то в ньому було повно величезних оброслих мохом окунів. Коли витягували на поверхню, то в них лопалися міхурі. Бо звикли вони жити на великій глибині. 12 бочок тоді взяли. Глянув на них бригадир і каже:

«О, тепер це наша риба». Зрозумів тоді — то велика наука.

— І коли ж ви її почали засвоювати?

— У 12—13 років я вже ставив сіті. Від батька успадкував не лише любов до рибальства, а й трохи його слави вдалого рибалки. У 1930-х роках став керівником рибалок у поміщиці Євгенії Прокоси, яка володіла Люцимером. А озеро Чорне належало її сестрі та її чоловікові на прізвище Острейко, депутатові польського сейму.

Між іншим, пані Євгенія, ніби жартуючи, дорікала мені, що батько виловив у Люцимері всіх лящів німцям, маючи на увазі його надзвичайно вдалу риболовлю взимку 1915 року. Я, як умів, віджартовувався, але справжня риба рідко йшла в мої сіті.

І ось нарешті поталанило і мені. Було це недільного березневого дня. Щось ніби підштовхнуло мене піти подивитися, що там на озері. Довкола очеретинок лід уже розтав. Дивлюся, вітру немає, а очерет ворушиться.

Напевно, риба підійшла до берега, подумав, і став на лід. Але він уже був крихкий і я провалився по коліно. Опустив руки під воду й одразу спіймав двох великих лящів. Беру їх на спину і йду у двір. А в пані якраз зібралися начальник поліції, лікар, батюшка, інші поважні гості.

«Де взяв рибу?» — питає пані. «Треба гукати рибалок, — кажу їй, — бо лящ підійшов до берега. Дуже багато там його!»

Пані спочатку не хотіла скликати рибалок, бо коли ті приходили зі своїми снастями, то потрібно було їм віддавати половину улову. Але їй дуже потрібні були гроші і вона врешті-решт погодилася. Незважаючи на неділю, на озеро пішли майже всі шацькі рибалки, десь людей 30. Затягнули невід і почали виганяти рибу з-під льоду до середини води. Через декілька годин сіті витягнули. Вони вщерть були заповнені рибою. Взяли її тоді 150—160 центнерів.

Це страшно, коли за моє життя, за якихось 80 років, в озерах Волині залишилася лише десята частина їх колишніх рибних багатств!

Цьому є і наукові підтвердження спеціалістів Інституту гідробіології, які стверджують, що нині запаси риби у Світязі становлять лише 10 відсотків від рівня 1950 року. Невже після цього ми не повинні бити на сполох у всі дзвони?!

Водилася риба, хоч і в значно менших обсягах як у першій половині ХХ століття, в Шацьких озерах і в 1970—1980 роках. Свідчення цього моя розмова з Анатолієм Миселюком. У 1986—2005 роках Анатолій Юхимович працював начальником Шацького рибцеху, а згодом — виконавчим директором рибгоспу «Шацьк» ВАТ «Волиньрибгосп».


— У нас був озерний вилов і ставковий. Ставки розташовуються в Піщі, за двадцять кілометрів від Шацька. Вважається, що з озер без шкоди для довкілля можна добути не більш як 30 кілограмів з гектара. А площа Шацьких озер перевищує 6300 гектарів. Коли я прийшов, озерний лов сходив нанівець. Уже понад два роки функціонував Шацький національний природний парк і вилов риби обмежили. Хоча в 1986 році рибалки здали ще сто тонн озерної і 170 тонн ставкової риби. Взимку райком партії вивчив досягнення всіх організацій, то ми ще отримали перехідний червоний прапор. Потім став лімітований вилов риби на озерах. Вугря дозволялося ловити не більш як дві тонни. Основний наголос став робитися на ставкове господарство. У нас було дві бригади: Пулемецька і Світязька. Ловили і літом, і зимою. Можна було по вісім тонн за один захід зловити, а можна — двадцять кілограмів на юшку рибалкам. Лящ, карась, короп... У Шацьку рибзавод побудували, який робив консерви «Шацький частик», коптили рибу. Наприкінці 1980-х завод закрили. Парк має лише кілька рибалок. І теж за лімітами веде відлов.

На Світязі була і є риба. Але її треба вміти знайти. Коли ще були старі рибалки 1920-х і раніших років народження, вони знали такі місця. Нерестово-виростне господарство в Ладинці ефективно працювало. Вирощений там зарибок ми тоннами запускали в озера Світязь, Люцимер, Пулемець. Малька вугра привозили із Франції. Востаннє зарибнювали ним озера в 1983 році. Випустили тоді 2,5 мільйона мальків.

Люцимер був по-своєму багатий на рибу, а Світязь — по-своєму. У Світязі й в Люцемирі були соми. За час, коли працював, здали три соми вагою 80, 82, 79 кілограмів, а завдовжки по 2,2 метра. Взяли їх на Чорному Великому, Світязі і на Люцимері. На балики їх пустили, бо так не продаси. У нас було коптильне виробництво. Одна голова сома важила 11 кілограмів. Жирний. Наші співробітники зварили юшку з плавників та інших обрізків, то у відрі шар застиглого жиру був два сантиметри.

Пісочне теж було багате на рибу. Але якщо його не зарибнюють, то де вона знайдеться? На базарі можна побачити і маленьку щучку, і канадського сомика величиною з палець. За це треба бити по руках. Рибінспекція бореться з браконьєрством, але вона власними силами не може охопити таку величезну територію. Не дають рибі виростати та не зарибнюють у таких обсягах, як колись. В озерах треба років на п’ять заборонити вилов риби. Проти того, що було в 1950—1970 роках, то нині риби не те що на якийсь відсоток, а в рази менше. Якщо вночі подивитися, то озера гудуть. І не вудочками ловлять, а сітками. І то такими, де у вічко палець не пролізе.

— Тепер є ще великі окуні?

— Найбільша риба, в тому числі та окуні, — це у Світязі. Пулемецьке за площею теж велике, але воно мілководніше і вже обловлене. А в Світязі ще не добираються. Підводний вилов риби теж дуже велику шкоду приносить. Напевно, такої затоки, як Бужня, вже немає. Ще як я працював, туди заледве пропихалися — позаростало. А ще ті рибалки, яких я знав, розповідали, що ставили в тій протоці 70-метрові сітки.
Коли я прийшов працювати, вугор коштував три карбовані за кілограм, копчений — п’ять. А з 1987 року ціна пішла вгору. Але ми переважно вугра поставляли на риб базу в Луцьк. Нам дозволялося залишати в себе лише один відсоток.

— Скільки вугра виловлювали?

— Десять тонн, а далі пішло до зниження.

Як іще в дореволюційному Шацьку, кожне озеро тепер має свого господаря. До того ж одного — Шацький національний природний парк. Здавалося б, порядок у використанні рибних ресурсів має бути на найвищому рівні. Проте озерну рибу в

Шацьку продають лише приватники. Ціни набагато вищі, як у Луцьку. І пропонують переважно копчену або в’ялену. Один із знайомих зізнався, що багато цієї риби привезено з інших областей. Знаменитий вугор — виключно імпортний. Власного в озерах майже не залишилося. Ось як пояснює таку ситуацію заступник директора Шацького національного природного парку з науки Василь Матейчик.

— На сьогодні спостерігається тенденція до зменшення запасів риби. Вона характерна для всієї України. Нині дуже великої шкоди завдає браконьєрство. А ще відсутність таких чітких кліматичних змін зима-весна-літо-осінь теж впливає.

Цього року зими ми взагалі не мали. Весна проходила така, що практично не вся риба й нерестилася.

Нині на об’єктах природно-заповідного фонду кожен вид діяльності з виїмки ресурсів проводиться лімітовано. На сьогодні маємо науково визначене обґрунтування доцільності вилову риби в Шацькому поозер’ї. Ми повинні подавлювати чисельність канадського сомика, який був запущений давно, і маємо ще ліміти на відлов карасів. На інші види в нас вилов заборонений. Останнє зарибнення вугром Шацького поозер’я було в 1982 році, а тепер він зустрічається дуже рідко.

Розробляємо програму із зарибнення Шацьких озер.

У цій розповіді ми охопили історичний простір завдовжки в століття. Якщо в роки Першої світової війни озерну рибу з Шацька відправляли в Берлін, у міжвоєнний період — у Варшаву, в роки радянської влади — у Луцьк, Ковель, то тепер відправляти немає що. Серйозний дзвінок для Шацького природного національного парку, який би мав опікуватись нарощуванням і збереженням багатств місцевих озер.

Микола Якименко


Загрузка...
Коментарі

Простий висновок

19:11 27.11.2020

Чим більше у нас стає національного, тим бідніші ми стаємо.

. Баба

07:12 28.11.2020

Зато у Пана Василя гарна вишиванка і козацькі вуса!

федя

22:24 28.11.2020

Риба,риба..Вона ніби і є - але похована,кажуть в якіхсься ямах.За такі рештки ми знаємо кому дякувати(найперше парку).А от кому дякувати за зниклі раки,які були в КОЖНОМУ КАР*ЄРІ!!!мабуть меліораторам.

Бабі

21:00 29.11.2020

Вася не такий ду... як прикидується, бо в Луцьку і у Львові є квартири. На дітей записані.

Загрузка...
26 січня
Сьогодні
Вчора
24.01.2021
23.01.2021
22.01.2021
21.01.2021
20.01.2021