Чому наші літаки у 1944 році бомбили Шацьк

Сьогодні, 8 травня, в Україні відзначається День пам'яті та примирення. 

Чимало бід війна принесла у кожну українську родину, залишивши в своїй історії й багато білих плям.

Одним з тих, хто досліджував історію Шацького району в роки війни, був житель села Кропивники Гриппа Віктор Дмитрович. За таку «цікавість» (протягом свого життя він опитував свідків воєнних подій,записував їхні історії та розповіді, які дещо відрізнялися від тих, які навязувала радянська влада) його неодноразово викликало КДБ на «дружню розмову».

Пропонуємо читачам одну з версій подій 1944 року авторства нашого земляка Віктора Гриппи.

«Чому наші літаки у 1944 році бомбили Шацьк»

У тихий ясний вечір під захід сонця кропивників ці стали свідками, як у небі над Шацьком на малій висоті один за одним з’являлися наші літаки. Нараховувалося їх не менше десятка. За чорними стовпами диму над селищем здогадалися, що на Шацьк сипляться бомби. Напевно, наші даремно витрачали боєзапас та авіа ресурси, і це при тодішній крайній бідності. А наслідки які? Гинули мирні люди, горіли оселі.

Шацьк і в окупаційний період вважався райцентром, однак мав вигляд звичайнісінького села: жодних багатоповерхівок, воєнних і промислових об’єктів, ніякого війська. Діяла лише окупаційна адміністрація. З охорони – допоміжна поліція – біля 30 місцевих хлопців, але й та осінню 1943 року майже в повному складі подалася в ліс до УПА.

То що ж було бомбити? Ні водіння літаків, ні вибухів у Кропивниках не було чути, хоча скидали бомби не менші за 100 кілограм. Відбомбившись, літаки один за одним, не набираючи висоти, подалися на свою базу - на південний схід. Десь над селом Плоске з землі до літаків здіймалися білі освітлювальні ракети. То, ймовірно, у такий спосіб партизани вітали своїх. Манера польоту цих літаків з помітним нахилом кіля (носа) донизу була характерною для ІЛ-4.

А фронтова обстановка в нашій місцевості була тоді такою. Луцьк наші звільнили в перші дні лютого 1944 року. Гітлерівці, оговтавшись, тривалий час намагалися повернути втрачене. Однак, наші втрималися. Формувалась обласна і районна адміністрації. Шацька, мабуть, останньою дочекалася своєї черги прибути до свого району. Десь у той час наші підійшли до Ковеля, проте вибити звідти ворога не вистачило сил. Сформували Перший Білоруський фронт на чолі з маловідомим генералом Курочкіним. Наявних військ фронту в складі 47-ї та 69-ї армії, щоб взяти Ковель, було недостатньо. Великі надії покладалися на партизанські загони, яких у ту пору в нашій місцевості діяло немало. Та, як виявилося, воювати з умілим противником вони були неспроможні.

Гітлерівці оборонялись досить успішно, наносячи нашим значні втрати. Радянські війська здійснили вздовж залізниці Ковель-Брест тактичний прорив на болотисту місцевість. Спершу мали успіх. До Кропивників зі сторони села Яревище досить чітко докочувалося відлуння артилерійської канонади, в селі побувала армійська розвідка. Здавалося, ось-ось нас визволять. Всередині березня 1944 року повернулася зима, намело снігу, вдарив мороз. Наших перепинив ворожий бронепоїзд. Як мовиться, голими руками намагалися його зупинити. Ох і полягло там наших! Лише коли підтягли гармату, змогли рознести його вщент. Очікувану допомогу партизани не діждалися, і операція з проривом зірвалася – наші мусили відступити. Шостого червня гітлерівці, вирівнюючи фронт, залишили Ковель. Наші кинулися ворога переслідувати, та наразившись на фронтальну засідку, зазнали великих втрат. Лише 18 липня з допомогою перекинутої з-під Одеси до Ковеля гвардійської армії гітлерівців за дві доби було відкинуто за Буг. А далі до Вісли дійшли.

Тим, хто бажає все-таки допетрати, чому командування АДД (авіація далекої дії) допустило бомбардування Шацька, наведу найбільш імовірну версію. У випадку неможливості долетіти літакові до вказаного об’єкта як от: технічні негаразди, негода, штурман заблукав, на карту штурманові вказано запасні цілі. Бо повертатися на базу з бомбами заборонялось. Ефективність роботи екіпажу визначалася фотоприладом, установленим у літаку, за яким потім і оцінювали, чи заслуговує хтось орденів, чи ні. Група літаків ІЛ-4 стартувала з якогось далекого куточка України, ще мабуть, засвітла. Перед заходом сонця десь за Бугом, зіткнувшись з негодою, мусили повертатись назад. Позбавилися бомб на першій же зазначеній на штурманській карті точці – над Шацьком. А чому б не повернути до інших запасних цілей, скажімо, до залізниці Ягодин-Любомль-Ковель, де хоча б залізничні станції та колії могли зруйнувати? Але ж там могли бути зенітки, а втрату літаків вельми великий вождь усіх народів не прощав.

Мені відоме лише одне ім’я загиблого тоді від бомбардування 30-літнього чоловіка. Доля розпорядилася так, що його сім’я після війни опинилася в Кропивниках. В 60-х роках минулого століття з початком великомасштабної кампанії з увіковічення памяті загиблих у війні, журналісти та письменники взялися прославляти кропивниківців. Кожен з земляків старався, щоб у герої потрапив хтось з родини. Отже, і сім’я загиблого від бомби теж внесла у вуха писаків, що їхній родич загинув в Кропивниках від рук гітлерівців за зв’язок із партизанами. Насправді того чоловіка слід внести до шацького списку невинних жертв війни.