Відійшов у вічність ветеран Другої світової війни із села Мельники

24 Квітня 2020, 15:30

6028

Сьогодні, 24 квітня, на 94 році життя перестало битися серце ветерана Другої світової війни – Поцьоха Тараса Романовича, жителя села Мельники.

Відійшла у вічність добра, мудра, працьовита людина, що була прикладом гідності та добропорядності. Світла пам’ять про Тараса Поцьха назавжди залишиться в серцях всіх, хто його знав, любив і шанував, йдеться на сайті Шацької ОТГ.

Попри життєві випробування та війну, важке післявоєнне життя та працю чоловік залишився скромною та простою людиною, котра весь вік прожила, сповідуючи християнську мораль. Навіть тоді, коли на початку війни у село заходили німці, а наші кулеметники поблизу села стояли в обороні, тоді ще зовсім юний Тарас не дав знищити ворога: вони ж такі самі люди, як і ми… З тих часів ще пам’ятає, як німецька частина розташувалася недалеко біля їхньої хати…

У 1944 році 18-річного юнака, як і інших його ровесників, мобілізували до лав Радянської армії. Потрапив у 251 полк. Та замість справжньої служби та боротьби з ворогом – перебування на межі життя і смерті у Саратовському таборі. За декілька місяців такої «служби» став важити аж 48 кг. Через це й Перемогу довелося зустрічати у госпіталі, куди майже немічного юнака відправили набрати трохи ваги. Після цього на Тараса Романовича чекала семирічна служба в армії: Служив у Кенігсбергу Калінінградської області, був у п’ятій гвардійській дивізії 17-го полку четвертої стрілкової роти». Під час служби у 1947 та 1948 року на декілька днів приїжджав у відпустку у рідний край, а вже остаточно повернувся у село у 1951 році.

Одружився, разом із дружиною виховали чотирьох дітей. Спочатку підводою возив ліс у лісгоспі на вузькоколійку для відправки його на Заболоття, а також 20 років пас колгоспне стадо, займався іншою роботою у колгоспі. Тримали удома чимале господарство, пасіку, адже росли сини, і їм потрібно було допомагати ставати на ноги. Переживала родина, коли син Володимир потрапив служити в Афганістан, бо уже не з чуток знали, що таке війна. Та Слава Богу, усе обійшлося.

В останні роки Тарас Романович господарював сам, бо дружини шість роки тому не стало. Його частенько навідували та доглядали діти та внуки.