Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Хочемо дива... Найдивнішого дивного дива... Хочемо воскресіння твого, Крук...

22:50 04.03.2017
1981

Спогади рідних, друзів, знайомих про Сергія Мокренка із Шацька, який не дожив 24 дні до свого 24-го дня народження, не зустрів цьогорічної весни, не дочекався літа, коли мав одружитися, а життя віддав за наше мирне майбутнє…

Про це пише Район.Любомль.

Андрій Дем’янчук, очільник волонтерів Любомльщини, дядько Сергія:

«Ну що, Любомль, ти думав, що війна забула про тебе і почала обходити стороною? Війна не сліпа, вона видивляється і полює на кращих. Війна не зблудила і не заснула. Вона повернулася в місто. У своєму звірячому оскалі принесла нам позачергову жертву...

Останні місяці напруги на фронті мені було набагато спокійніше, коли ти був поранений та два рази лежав у госпіталі. Тоді ми спокійно могли говорити про твою дівчину і навіть про погоду, але ти повертав розмову на Світлодарку, в окоп, у бліндаж, до спорядження та побратимів. Тепер мені ясно, чому я не міг говорити з тобою довго про твоє буденне, бо не був там із тобою.

Коли ти був на передовій – цей час перетворювався на час очікування поганих новин. І коли вони приходили, то дякував Богу, що це сталося не з тобою. А коли це сталося з тобою, то не вірив. Та й зараз не вірю. Сприймаю страшний факт без віри у сам факт. Нехай це сон. Але спиш і думаєш: а сон то затягнувся, значить, не сон.

Тепер уже не переживаю, що з тобою станеться щось погане. З тобою вже не станеться нічого поганого. Бо перед тим сталося безповоротне. Прилетіло... Там де не літають птахи – літає залізо. Залізо не повинно літати. Залізо повинно орати землю, косити траву, рубати дрова. А там воно літає. От і прилетіло... Вже не переживаю... Краще б переживав, аніж оте чорне теперішнє... Краще б... Бог вирішив, що на краще.

«Тим, хто любить Господа, все коїться на краще»... Тепер у мене ще більше питань до Бога. Так хочеться на них відповідь почути. Але відповіді навіть якщо вони будуть, то тебе вони не повернуть. Хочу дива... Найдивнішого дивного дива... Хочу воскресіння... твого, Крук...

Ти вмів мене, старшого за тебе на 20 років, дядька, заставити задуматися над своєю поведінкою. Мені бувало перед тобою соромно і ніяково, тільки того, що ти чесний і чистий, справедливий і сміливий, принциповий і добрий, простий і глибокий, чуттєвий і безпосередній. Я тебе пробував чомусь вчити, а вчився у тебе. Ти реагував на всяку потребу оточуючих, як на свою. Ти був винятковий... Ти був найкращий... Ти був...»

«Похоронили Пташку "Крука"... А що залишилося? Є одне, що залишилося у всіх нас - це спогади про брата. Про Українця, про Патріота, про Людину, про Друга, про колегу, знайомого... І якби тобі зараз не було боляче, після втрати, сідай і пиши, пиши і згадуй, згадуй і не забувай. Він буде жити через наші спогади. Від самих яскравих до дрібних. Це було його життя, яке пройшло через наше променем, скальпелем, вибухом. Згадуйте все. Чи ти вмієш сказати чи не вмієш - не важливо. Головне, що ти пам'ятаєш, а не те як ти це напишеш. Потім будуть книжки і фільми, а поки свіже, не загоєне - пишіть, який він, наш Герой.

З яскравого: 2015 рік. День міста у Любомлі. Не забудеться: Дзядук у стильній вишиванці, яка йому не пасує і Сергій з великою скринькою, який псує багатьом свято. Без жодних сумнівів і сорому підходить до всіх і кожного і просить для побратимів на амуніцію. За годину - шість тисяч і він не зупиняється, бо не зупиняється війна, і не зупиняється гулянка. Це Мокренко - волонтер.

А ще 2015 і 2016 роки він починав акцію "Зігрій солдата", яка в результаті зачепила багато тисяч людей по всій Україні. Сергій особисто в останній день акції передав естафету прокурору обласному, і той не просто облився, а надав допомогу онкохворій мамі бійця (25 тис.), і дав гроші на автомобіль, який волонтери передали на 3-тій окремий полк спецназу "Кіровоград". Це знову Мокренко - волонтер. Дуже розраховую, що про його службу напишуть побратими, а про його мирне життя друзі і родичі. Вже є спогади від волонтерів з Вінницького госпіталя, де він перебував на лікуванні після поранення. Вони теж будуть опубліковані. Ці люди знали його зовсім коротко, але так тепло згадують, що ми, які з ним жили поряд просто мусимо ділитися доброю пам'яттю».

Ян Осока, волонтер:

«В останній день своєї останньої відпустки він зробив своїй дівчині пропозицію одружитися, вона відповіла: «Так». В останню свою відпустку він сказав своїм батькам та сестричці, як дуже він їх любить, і вони відповіли взаємністю. В останню свою відпустку він відвідав усіх, без винятку, родичів, наче знав, що більше їх не побачить.

Можна навіть не казати, що хлопець брав участь у Революції Гідності. Там він і отримав своє бойове хрещення, коли його контузило (поряд із ним вибухнув ящик із світлошумовими гранатами).

Коли запалав Донбас, хлопець добровольцем у складі Правого сектору вирушив на захист своєї країни. Йому пощастило вийти з Іловайського котла, вийти живим, але за те він заплатив свою ціну, отримавши чисельні осколкові поранення обличчя, очей та шиї.

Думаєте, він здався? Аякже. Деякий час провів у Пісках, а потім рік займався волонтерством. І тут страшна звістка: на війні загинув його друг, тому Сергій знову прийняв рішення брати зброю до рук.

На початку 2016-го року записався до лав полку «Азов», пройшов вишкіл, але його так офіційно й не оформили, а в тилу він сидіти не звик, не та це була людина, не для нього було створене мирне життя у час, коли на Сході гримлять гармати.

14 вересня 2016 року призваний за контрактом Бахмутським РВК Донецької області. Солдат, стрілець 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Коли у грудні від масованих атак задрижала земля Світлодарської Дуги, Сергій отримав там осколкові поранення та контузію, коли біля нього розірвалася граната. Його врятував бронежилет, але осколками посікло обличчя, шию, руки та ноги. Був відправлений у шпиталь у Вінницю, після лікування приїхав на місяць додому, приїхав в останню свою відпустку.

Кохана сказала йому: «Так», але він мусив повертатися назад, тому весілля було відкладене, лише тоді ніхто не знав, що назавжди…

Загинув 28 лютого о 10 годині в районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області під час масованого мінометного обстрілу наших позицій.

Він був воїном і йшов по життю з девізом: «Навіщо чекати, коли зробить хтось, якщо це можу зробити я». Його виштовхнуло з сірої маси оточуючих на верхню сходинку, на якій вирує справжнє життя та вирішуються долі. На ту саму сходинку, де люди стають легендами».

Віра Миколаївна Романюк, класний керівник:

«Я взяла їхній клас лише останні два роки. Сергій був своєрідним, особливим. Вирізнявся тим, що завжди хотів справедливості, все повинно бути так, як треба. Він не біг, щоб бути спереду, але хотів, щоб усім було добре.

Пам’ятаю його мрійливим хлопцем. Світ бачив через призму своїх малюнків. Сергій творив усі плакати на конкурси від класу. Бувало, скажеш, на завтра треба підготувати, і він встигав. Відповідально, бо ж відстоював честь класу. Хотів чи не хотів, але знав, що треба. Казав: хто, як не я…

Людяний, добрий, завжди допомагав. Не було такого, щоб когось скривдив чи образив.

Пам’ятаю його худеньким і лише з пензлем у руках. Не уявляю у них зброї. Ніжна, тонка й тендітна мистецька душа. Ніколи б не подумала, що в бою стане першим. Там, де гуркіт, біль, смерть…

Хлопчику, де ж у тебе набралося стільки сміливості і мужності їхати туди?... Не можу зрозуміти, щоб лише у 23 роки – а дитини немає. По суті, його однокласники ще нічого не досягли і лише починають влаштовуватися. А Сергій за короткі роки отримав славу, якої хтось не матиме ніколи, але віддав найдорожче – життя…»

Однокласники:

«З такою дитячою безпосередністю, з такими недитячими поглядами на життя, з такою щирою усмішкою, добрим і відкритим серцем ти назавжди запам’ятався нам зі школи… «Наш Мокрий», як називали тебе в класі…

Не маючи великої тяги до навчання, ти завжди сидів на перших партах і творив свій світ у чудесних малюнках. Вони були неперевершені. Ти вмів підняти настрій тоді, коли його не було, ти міг підтримати всіх і в усьому, ти завжди був із класом. Ми разом тікали з уроків, разом проводили шкільні вечори. В останні дні навчального року обливалися водою та мокрі до нитки щасливі бігали по школі.

Так, були моменти, коли виникали в нас і дитячі непорозуміння. Сварилися, але й мирилися завжди. Ти був такою світлою людиною, яких дуже мало. Перед очима випускний вечір, в очах радість, а в голові – тисяча думок, розмови про майбутнє. Пам’ятаємо твої слова: «Ви про мене ще почуєте». Ох, якби ж ми тільки знали… Якби знали, що пройдуть роки і розлетиться звістка: «Мокрий в АТО. Сєрий на Сході. Пішов добровольцем».

Перед очима наша остання зустріч. Ти стояв уже зовсім не той Сєрий, а тепер це був змужнілий, загартований війною чоловік. Скільки було радості в очах, коли ми зустрілися… Потім снувалася довга розмова, твої спогади, сльози… Ти розповідав, а ми слухали і розуміли, що перед нами герой, справжній друг, найкращий син і найкращий однокласник, а для солдатів найкращий побратим. Твої слова й досі в пам’яті:

«Я пішов туди захищати Батьківщину. Я там, бо хочу, щоб моя сім’я жила під мирним небом. Я пішов туди довести вам, що також на щось здатний. Я хотів, щоб ви мною пишалися. Дівчата, давайте зберемо однокласників, так хочу всіх побачити…»

Ми тобі пообіцяли обов’язково зібрати всіх для тебе… Пробач, що не дотримали слова, не встигли та за 8 років після випуску так і не зустрілися всі разом. Ти зібрав нас сам… Пробач, ми завинили перед тобою…

Тепер прокручуємо кадри з життя і розуміємо, якими пророчими були твої слова тоді, на випускному вечорі. Ми почули про тебе, вся Україна почула. І дуже шкода, що наша з тобою зустріч далася такою дорогою ціною.

Пішов від нас ти дуже рано,

В самому розквіті життя.

І в нашій пам’яті навіки

Тобі не буде забуття…»

;
Загрузка...
Коментарі
16 серпня
Вчора
14.08.2018
13.08.2018
12.08.2018
11.08.2018
10.08.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин