Львів'янка присвятила вірш загиблому воїну з Шацька

Воїну Сергієві Мокренку з Шацька, який загинув у російсько-українській війні, присвятила вірш Євгенія Юрчишина-Кулик.

Авторка опублікувала вірш у спільноті «Музично-поетична біржа Торонто» на facebook.

Поетеса є вчителькою англійської мови зі Львова, вона написала і видала шість поетичних збірок.

Читайте також:

У Шацьку провели в останню путь героя України Сергія Мокренка

«Матері твоїй вклонюсь до ніг...» – вірш до річниці загибелі воїна з Шацька

Мама загиблого Героя з Шацька посадила у Луцьку дерево в пам'ять про сина

Три роки від дня загибелі: в Шацьку вшанували пам'ять воїна Сергія Мокренка

ВРАЗ ЗАМОВЧАЛИ МІНОМЕТИ

Красивий, запальний, вродливий
В той день він був такий щасливий!
Був у відпустці. В день останній
Освідчивсь дівчині в коханні...
Вона, на добрий й вірний знак,
Відповіла хлопчині: «так!»
Й пообіцяла будь- що ждати
Свого єдиного солдата...

Ну а тепер все по порядку...
Рік 14-й. Спочатку
Контужений був на Майдані...
Тітушки цілились погані...

Коли ж Донбас геть запалав, 
Сергійко добровольцем став...
Сергій Мокренко... Молодий,
Сильний, відважний, беручкий...
У Правий сектор він попав
І захищати край наш став.

Важко собі і уявити,
Що мав цей хлопець пережити...
Із Іловайського котла
Пробравсь крізь смерть, вогонь до тла,
Де все горіло і палало...
Де світла... й того бракувало!..
Рвалися кулі, душив дим,
Де смерть прийшла не за одним...

Осколки в тіло повлізали,
І кров сочилася крізь рани...
Знов госпіталь. Білі халати...
А він хотів ще воювати...
Здавалось: досить! Ніби, все!
Хай ще хтось воювати йде!..

А тут... Ще й друга на війні
Вбили рашисти кляті, злі!..
Який був друг – добряк - хлопчина!..
Заплакала вся Україна...
– За що, скажіть, його убили?
Мов брата, всі його любили...
Він нас всіх часто прикривав,
В перших рядах йти не давав...

І тоді вирішив Сергій:
– Це остаточний вибір мій! --
Піду я воювати знов,
Запишуся у полк «Азов»!
І записавсь. Став воювати...
І знову став Сергій солдатом!

Зрідка батькам, сестрі дзвонив
І дівчині, яку любив...
Вона чарівна, ніжна, мила,
Назавжди серце полонила...
Коли в окопі сон не брав,
Її він часто уявляв...
Прекрасна дівчина! Красива!
Добра і ввічлива, вродлива...

Далі війна. За боєм – бій...
Вперед Мокренко йде, Сергій!
Трусилась вся земля Дуги, –
Так били кляті вороги!
Ні куль тоді не шкодували,
Рашисти вражі і шакали!..
Знову поранення рук, ніг...
І лилась кров на білий сніг...
Знов був поранений Сергій,
Відбув в шпиталі термін свій...

А там – відпустка. Заслужив!
Скільки всього він пережив!..
Про них книжки треба писати,
Захисників наших, солдатів!

Приїхав на тих кілька днів,
Відвідав кожного з рідні...
Батькам сказав, як любить їх...
І сестру теж. І не на сміх
Просив батьків оберігати,
Допоки на війні, солдатом...
І дівчині, красуні тій,
Рішив освідчитися їй...
– Нехай чека мене з війни,
Тоді і разом будем ми!

Красивий, запальний, вродливий...
В той день він був такий щасливий!..
Був у відпустці. В день останній
Освідчивсь дівчині в коханні...
Вона, на добрий й вірний знак,
Відповіла хлопчині: «Так!..»
Й пообіцяла будь- що ждати
Свого єдиного солдата!

Важка хвилина розставання,
Де біль і щем, любов, кохання...
А ти знов їдеш на війну,
Лишаєш рідну сторону,
Батьків і дівчину кохану,
Таку любиму і жадану...
Лишаєш батьківський поріг,
Де твій лунав дитячий сміх...

І Сергій знову на війні.
Щоночі йдуть жорсткі бої...
Десь рвуться кулі, свистять «гради»,
Б'ють, не вгавають колоради...
Б'є ворог лютий з кулеметів,
Палає все із мінометів...

– Завтра весна! – гукнув Сергій
Й безстрашно кинувся у бій...
Та раптом стихли кулемети,
Враз замовчали міномети...
Лиш тихо колихався дим
Над його тілом неживим...
Чомусь весна не наставала...
Й весілля те, що бути мало,
Кудись подалося удаль,
Лишивши смуток і печаль...
І десь кричала наречена
Із перснем своїм обрученим...
І мати тяжко так ридала...
Сестричка рученьки ламала...
Та з ними вже йому не бути,
І того вже йому не чути...