Зробімо мудрий вибір, щоб зберегти Україну і не тішити Кремль внутрішніми чварами

Належу до покоління, яке жило за часів усіх президентів незалежної України. Я, як і всі, сподівалась, що ось-ось уже заживемо добре, адже стали начебто господарями у власному домі. На жаль, не склалося, і в цьому є наша вина, тому що були нерішучими, не готовими різко поміняти владу, обирали не розумом, а емоціями. Головна помилка, на мою думку, в тому, що українці не обрали в 90-х роках президентом В’ячеслава Чорновола. Це був і великий патріот, і сміливий чоловік, і відданий народу політик.

Оцінюючи діяльність усіх президентів, роблю висновок, що Леонід Кравчук правив країною, оглядаючись ще на Москву, боявся різко змінити курс держави, бо за ним відчутно тягнувся комуністичний шлейф.

Часи Кучми запам’яталися справжньою «прихватизацією» всього, що можна було хапонути, а також появою нових мільйонерів. За цієї влади почали залякувати й переслідувати журналістів. Саме тоді сталося жорстоке вбивство Георгія Гонгадзе, яке й досі залишається не розкритим.

Особливу довіру перед черговими виборами мав у народу Віктор Ющенко. До речі, серед людей було таке піднесення, така тверда віра, що ось цей чоловік уже виведе країну з кризи, а ми, нарешті, заживемо щасливо… А тоді почались нескінченні чвари й суперечки з Юлією Тимошенко, які нагадували діалоги  баби Параски і баби Палажки з твору І.Нечуя-Левицького. Крім того, дуже здивувало те, що Ющенко нагородив орденом одеського юриста (тепер ще народного депутата) Сергія Ківалова, хоч він був причетний до фальсифікації результатів виборів.

Відомий актор Іван Гаврилюк сказав про Ющенка так: «Лінивий і не вміє тримати слово. Мав таку довіру від народу, якої ні в кого більше не буде. Міг багато зробити. Я мав до нього шість візитів щодо закону про кіно. Йому варто було мізинцем поворушити – і багато змінилося б. Та він цей шанс не використав».

Про Віктора Януковича, думаю, не варто й говорити. Досить того, що це був «проффесор» з кримінальним минулим, чорною душею і слабкою волею. На його руках –кров людей, що загинули і на Майдані, і у війні з російським агресором.

Чесно кажучи, за президента Петра Порошенка минулого разу я не голосувала. На попередніх виборах мої симпатії були на боці Анатолія Гриценка. Думалось, що людина військова, відповідальна, наведе лад у країні, зміцнить армію. Крім того, не було в нього ні маєтків, ні яхт, ні зв’язків з кримінальним світом. Як відомо, вибори виграв Петро Порошенко.

Попри всі претензії до цього політика, все-таки зроблено за його каденцію більше, ніж за всі попередні роки.  По-перше, маємо безвіз (українці можуть вільно їздити в Європу), по-друге, відновлена в правах Православна Церква України, по-третє, відбулась декомунізація: перейменовано вулиці, скинуті з п’єдесталів комуністичні ідоли, заборонена комуністична партія; по-четверте, у ЗМІ частіше зазвучала рідна мова й українська пісня, відроджується вітчизняне кіно… А ще в країні не просто вдалося відродити армію, а й перетворити Збройні сили України на одну з найбільш ефективних армій у Європі. Позитив ще й у тому, що взято курс до НАТО, до Європи, як вимагав революційний Майдан.

Зважаючи на потреби громадськості мати правдиву інформацію, Верховна Рада прийняла закон про суспільне мовлення на радіо й телебаченні, і тепер без усякої цензури можна слухати думки різних політиків і самостійно робити висновки з почутого. А головним я вважаю те, що ми все більше віддаляємось від Росії – нашого запеклого ворога. Недаремно «путіни» найбільше не хочуть бачити президентом України саме Порошенка. І хоч у мене є багато претензій до нього як керівника, а особливо до його паскудного оточення, однак нині я надаю перевагу саме цій кандидатурі.

Чому цього року я не голосуватиму за Гриценка? Бо у своїй програмі політик наголошує, що йому не важливо, якою мовою в Україні говорять і в якій церкві моляться. Я маю зовсім іншу думку, і авторитетом тут для мене є наша талановита поетеса, лауреатка Шевченківської премії Ліна Костенко, яка писала, що нації не вмирають відразу, а спочатку їм відбирає мову. Отже нема мови – нема народу. Крім того, російська мова є стовпом «руського мира», який нам насаджують уже століттями. Тож мусимо це пам’ятати і не наступати вкотре на ті ж самі граблі. А через церкви Московського патріархату ведеться потужна пропаганда, особливо в тих областях, що межують із Росією. Тому робімо висновок: буде чужа церква – будуть втілюватися в життя чужі ідеї, часто небезпечні й ворожі для нашої країни.

Останнім часом звертаю увагу на те, кому з кандидатів надають перевагу відомі в Україні люди. З повагою ставлюся до актриси кіно Ади Роговцевої, яка у свої 80 років ще їздить на фронт, щоб підтримати наших воїнів. Дуже оригінально вона висловилась про Петра Порошенка словами: «Краще боєць із вадами, ніж бездоганна муха».

Щодо інших кандидатів у президенти, то важко навіть спрогнозувати, яка доля на нас очікувала б, якби ми довірили булаву гетьмана клоуну. Це, як пише Дмитро Павличко у «Літературній Україні» за 23 лютого цього року, «зухвалий насміх над Україною, злобна іронія і ненависть до українського народу».

Прикро, що демократичні сили не об’єдналися і не думають у такий відповідальний час про інтереси України. А народ має зробити мудрий вибір, щоб не тішити Кремль внутрішніми чварами і не накликати ще більшої біди на нашу землю.

Стефанія КОРОЛЮК