Світязь: темношкірі чоловіки не лише відпочивають на озері
Літня спека неминуче кличе тисячі людей до води. А оскільки озера Шацького краю – чи не найбільше прісноводна Мекка України, то щовихідних тут відпочивальників більше, ніж оселедців у бочці. Основний удар на себе приймає, звичайно, Світязь. І особливо – на околиці однойменного села, яку називають «Куточок рибалки».
Людей і машин тут стільки, що проїхати дорогою навіть для досвідченого водія – велика проблема. Припарковані з обох боків вузького шляху автівки залишають вільними для пересування лише кілька метрів, котрі, в свою чергу, запруджуються туристами, які крокують до барів та стелажів із сувенірною продукцією, а також колонами автотранспорту в обидва боки.
Сьогоднішній Світязь тут показує, що все в цьому світі змінюється, тільки от «совєцьке» ставлення до облаштування рекреаційної території та догляду за неї – стабільне. На весь гігантський пляж тут лише 2 кабінки для перевдягання. Але й ними скористатися майже неможливо: всередині це вже давно і безнадійно нужники з залишками екскрементів та використаних предметів особистої гігієни.
Про це пише "Волинська газета".
Як і раніше, за надані товари чи послуги тут ніхто не видає ніяких чеків. Але до звичних жіночок із біляшами та пончиками цьогоріч додалася «чорна родзинка». Представники Африки прибули на Світязь не стільки для того, щоб ще дужче засмагнути під лагідним волинським сонцем, але й щоб підзаробити. І доки жінки, народжені на «чорному континенті», заплітають волосся, чоловіки в національних костюмах та з африканськими музінструментами фотографуються з усіма охочими, як здатні… заплатити 30 грн за екзотичний кадр…
До слова, трійко екзотичної зовнішності чоловіків вперше приїхали на Світязь ще два роки тому.
Бакадіса Марвін, Бубу Асен Кусека та Лувере Тансіа Джон (так звати хлопців) навчаються в Одеській національній академії зв’язку, а сюди, на Шацькі озера, приїхали, щоб відпочити і трохи заробити грошей.
Журналіст газети "Шацький край" Віта Шепеля познайомилася з темношкірими відпочивальниками і от що вони їй розповіли.
Якихось мовних бар’єрів у спілкуванні з африканцями не відчула, адже вони відносно добре розмовляють російською мовою: хто краще, хто трохи гірше, але ми один одного розуміли одразу. Найстарший серед них та найбільш говіркий – 31-річний Марвін, навчався та живе в Україні вже 4 роки, тож і на правах «старшого брата» дозволяє собі вчити двох своїх молодших земляків, виправляючи їхні мовні помилки, інколи навчаючи життю тутешньому.
В Україну потрапили вчитися хто як: Марвіна та Джона відправили у європейську країну батьки, а Кусека виборов це право у конкурсі, що проводився на державному рівні в Конго, та отримує тут стипендію (між Конго та Одеською академією укладено договір про навчання студентів в Україні, тож тамтешні жителі на повну користуються такими можливостями, бо тут можна отримати таку саму освіту, як скажімо, у Франції). Та, як виявляється, співвідношення якість освіти/оплата виправдовує себе, та й коштує дешевше, ніж у Конго.
В Україні кілька десятків років навчаються студенти з африканських країн: Гани, Гвінеї, Анголи, Камеруну, Нігерії, Мозамбіку, Кот-Д’Івуару та інших. В самій лише академії цього року їх було більше 120, а ще чимало є у політехнічному університеті, медичному. Марвін розповідає, що його батьки з-поміж трьох країн (Росії, Франції та України) обрали для навчання сина саме останню. Навчатися хлопцям в перший рік було дуже важко, адже потрібно було вивчати російську мову, що також виявилося для них справою нелегкою. В більшості фахова література для навчання була російською чи англійською мовами, що також додавало чимало труднощів.
З початком літнього сезону хлопці мали можливість ще й підзаробити, розважаючи та фотографуючись із відпочивальниками на пляжах Одеси та Криму у своїх національних костюмах, вибиваючи на національних інструментах – барабанах – мелодії своєї батьківщини. Планували розважати й тут місцевих та відпочивальників, проте погода внесла свої корективи у плани темношкірих хлопців.
Дивуються студенти з Конго незвичайним українським «порядкам»: іноземцям майже неможливо влаштуватися на роботу за спеціальністю, маючи навіть диплом про вищу освіту. Мені чомусь на думку одразу спало інше: в Україні навіть два дипломи не гарантують не те що високооплачуване місце роботи, а й навіть просто місце роботи. Дивуються і з українських законів: скільки ж то треба обходити, аби відкрити власну справу чи просто отримати дозвіл на легальний заробіток.
-У нас, например, можно заниматься будь-чем, но только по закону. А здесь все как-то странно все это действует. Да и работу по специальности с нормальной оплатой в Украине найти невозможно. Для таких, как мы, два варианта: или на стройку, или на рынок торговать. В нашей стране даже официант получает около 500 евро, а если ты имеешь диплом бакалавра или магистра – то и работа, и хорошие деньги гарантированы. А то, что есть у вас, это очень плохо, – каже Марвін.
А в майбутньому, якщо не вдасться знайти роботу з нормальною заробітною платою, планує з дружиною та сином поїхати на свою батьківщину, де буде більш упевнений у майбутньому. Та й українців, росіян у Конго, як розповідають хлопці, також є багато.
За роки навчання темношкірі студенти побували в різних містах України – Миколаєві, Херсоні. А тепер приїхали на Волинь на запрошення тестя Марвіна (він одружився з українкою, мешканкою м. Рівне). У Крим цього року хлопці їхати не ризикують, бо й батьки переживають за них, наказують триматися подалі від небезпечних місць. Натомість приїхали сюди, бо кажуть, що тут спокійніше. Не оминули в розмові, як то частенько буває, й політики. Розповідають хлопці, що дуже переживають за долю України, хоча й воліють не встрявати у політику, дотримуючись нейтралітету. А поки що перебуванням на Поліссі задоволені, та й люди також добре до них ставляться. А це, мабуть, чи не найголовніше сьогодні.