Спогад про воєнне дитинство: «З Німеччини йшла пішки в … 4 роки»

Ліна Адамівна Шидловська є дитиною війни, учасником бойових дій, ветераном праці, до того ж, рік (із трьох до чотирьох) прожила в Німеччині, відвідувала там дитячий садочок. Бачила Санта-Клауса, який розносив різдвяні подарунки, вітаючи усіх із 1945 роком.

«Мені всього минув місяць, коли розпочалася війна, ми жили у Шацьку. У нашій хаті розташувалася радянська військова редакція, де випускали «Бойовий листок». Куплет пісні запам’ятала з вуст матері, який не забула й досі:

«Пели мы о долге братском,

О вожде, о друге боевом.

И в ночном бою под Шацком

Штык на штык сходились мы с врагом».

Через кілька день радянські бійці відступили на схід, а в Шацьку лишилася німецька комендатура. Час від часу в село приїжджали машини з Любомля, щоб забрати тутешню молодь на каторжні роботи в Німеччину. Мама тоді брала мене і разом із своєю 13-річною сестрою та бабусею втікали на прип’ятські хутори. Там переховувалися в родичів, поки скінчиться облава, її в нас називали «хапун». І так тривало три роки.

У 1944-му окупаційна територія України зменшилася, а робочої сили в Німеччину все одно потрібно було, а молодь вся забрана. Отож, місцеві поліцаї підказали, де ще її можна знайти. І хоч раніше вороги боялися партизанів, а в районі ще діяв загін Степана Шковороди, тепер вони змушені були виконувати план. Так дісталися до хуторів, де переховувалися, окрім нас, ще люди. Німці почали кричати: «Партизан, сдавайся».

У помешканні, заціпенілі від страху, плакали жінки і діти. Господиня оселі відповіла, що партизанів тут немає. Людей погрузили на машини та повезли до Шацька. Там одна з жінок сказала, що нас відправлять у Німеччину, де на заводах з людей зроблять мило. Всі почали кричати і плакати, але ніхто цього не слухав.

У машинах бранців повезли до Любомля, погрузили в товарняки. Першу зупинку зробили у Польщі, де нас обстежували лікарі. Там я ледве не загубилася, мама, вийшовши з огляду і не знайшовши мене, голяком бігала по кабінетах і шукала. В останньому я спокійно говорила з лікарями.

Ми трималися купи. Хотіли вчотирьох потрапити до одного німця. Але так не вдалося. Бабуся з молодшою дочкою пішли до одного хазяїна, ми – до іншого. Нас відправили на господарку, де вже працювали поляк і француз. Вони доглядали худобу. А маму щодня відправляли на роботу в поле – косити, полоти, підгортати… Із собою вона завжди мусила брати мене.

Часто над полем пролітали літаки союзників і строчили по людях із кулеметів. Ненька падала на землю, накриваючи мене своїм тілом. Одного разу вона не витримала і сказала господарям, що дитини в поле більше не візьме. Німці лаялися, але погодилися. Так я потрапила у дитсадок. Щодня мене туди відвозив їхній старший онук, батько якого воював на Сході. Коли він загинув, хазяї були дуже розлючені. Деякий час вони ставилися до нас насторожено. А потім зрозуміли, що ми такі ж жертви війни.

З наближенням фронту стосунки потеплішали. У нас було більше вільного часу, мамі пропонували залишитися. Коли радянські військові звільнили село, ми учотирьох пішки вирушили додому. На поїзди не сідали, бо важко гуртом потрапити у вагон.

Дорослим було тяжко зі мною, та в Польщі знайшли возик. Їли ми на військових польових кухнях. А вдома нас чекала хата, хоч обідрана й обкрадена, навіть частину бляшаної покрівлі зняли, постіль забрали, домашніх речей не зоставили, та жити було де.

Так у Шацьку закінчила школу і вступила до Львівського фінансового технікуму. Працювала вдома за спеціальністю, а коли у 1963 році райони об’єднали, мене, ще незаміжню, перевели у Любомль. Невдовзі й заміж вийшла.

Сім'я Шидловських була знаною у місті. Хоч їх усіх було дев’ятеро, та жили дружно. З війни не повернулося двоє синів та свекор Павло. Нещодавно мені вдалося дізнатися, що він загинув у Чехії, в Моравії, і похований у селі Болотіце. Один із онуків уже відвідав місце захоронення діда. Незабаром оформлять усі документи, і ми родиною зможемо віддати останню шану Павлу Шидловському», – розповідає Ліна Адамівна.

Жінка з молодих літ – активістка, нині на сцені її можна бачити у складі ветеранського хору «Осіннє золото». Коли лікується у військовому госпіталі в Києві, читає поезії на концертах. А ще вона веде бухгалтерію ради ветеранів міста справно і ретельно, адже 46 років віддала улюбленій справі.

Ліна Адамівна з чоловіком Михайлом виховали двоє синів, які зараз проживають у Празі і користуються популярністю як майстри з євроремонтів. Багаті люди столиці Чехії запрошують братів-українців.

Хоч Ліну Шидловську від дітей та онуків розділяють тисячі кілометрів, вона майже щороку їздить до них у гості та й вони частенько навідуються до мами та бабусі. Поки краще бачила, понад усе любила читати, а зараз відраду для себе знайшла у квітах, які цвітуть на клумбах і в оселі.

Галина ВАЩУК