Відійшов у вічність ветеран Другої світової війни з Шацька. Останнє інтерв'ю
Не стало ветерана Другої світової війни, педагога з багаторічним досвідом Данилюка Миколи Савовича з Шацька.
Серце шанованої в селищі людини перестало битися в середу, 4 квітня.
Пропонуємо читачам останнє інтерв'ю з ветераном, записане з нагоди його 90-річчя в 2015 році.
Його будинок стоїть біля самої школи. Голосний дзвінок щодня сповіщає про закінчення чергового уроку, галас дітвори нагадує про найкращу пору життя. 38 років Микола Савович Данилюк присвятив педагогічній роботі в Шацькій середній школі – працював учителем фізкультури та трудового навчання, очолював методоб’єднання вчителів трудового навчання тоді ще Любомльського району, вів гурток з ракетомоделювання, на якому разом із дітьми виготовляв технічні диво-вироби. Особисте життя складалося непросто – Миколу Савовича спіткала доля остарбайтера, він пережив війну, багаторічну службу в армії, хворобу, яка відібрала в нього здатність ходити, оплакав втрату найрідніших людей. Утім, щоразу знаходив у собі сили жити, працювати, радіти кожному прийдешньому дню. 18 грудня Миколі Савовичу виповнилося 90 років. За цей час багато життєвих подій стерлося з пам’яті ветерана, та незмінними лишилися його щира усмішка, добрий погляд і безмежна любов до ближнього.
Більше, як півстоліття Миколу Данилюка пов’язують дружні стосунки з колегою по роботі – багаторічним учителем фізкультури Шацької школи Василем Семенюком. 90-літньому ювіляру важко розмовляти, тому саме Василь Маркович підтримував нашу розмову, уточняв біографічні дані колеги, ділився спогадами про спільні роки вчителювання. Микола Савович народився в с. Вілиця. Коли був підлітком, у його село прийшла війна. Фашисти забирали на роботу в Німеччину всю працездатну молодь. Хотіли забрати старшу сестру, та батько відправив замість неї Миколу – мовляв, він малий, то його швидко повернуть додому. Не повернули, і хлопець змушений був до самої перемоги працювати на німця. Що саме робив – не дуже пам’ятає, знає лише, що це була сільськогосподарська праця. Остарбайтерство і врятувало його від смерті, бо через деякий час після від’їзду Миколи його рідне село спалили фашисти. Загинули батьки, сестра, живим лишився тільки брат, що в час каральної акції пас корів.
Радянські військові, які ввійшли в Німеччину після капітуляції нацистів, спершу наказали Миколі Данилюку їхати додому в Україну, а згодом змінили свою думку і забрали його в армію. Фронтові дороги привели Миколу Савовича до Австрії, Угорщини, Чехословаччини. Нелегкий то був період, бо постійно ризикував своїм життям і навіть отримав поранення в руку, коли визволяв полонених. Ще два роки служби в звільненій від фашистів Україні – і в 1950-му Микола Данилюк приїхав до Шацька, де саме проживав його брат, єдина на той час рідна душа. Пошуки роботи увінчалися успіхом – демобілізованого бійця взяли в школу учителем фізвиховання. Далі було заочне навчання, здобуття диплому педагога і початок насиченого шкільного життя. Микола Савович одружився з Єфросинією Леонтіївною, вчителем історії, в подружжя народилося двоє синів: Володимир і Віктор. У школі вчителя-професіонала любили і поважали. Його уроки були справжнім святом для школярів – кожен працював за особистим станком, мав набір інструментів. Микола Данилюк часто повторював: «Треба дітям дати роботу!», тому часто залишався в майстерні після уроків і до глибокої ночі робив заготовки для наступних занять. А ще педагог із золотими руками вів гурток ракетомоделювання, на якому привчав дітей до творчості, допомагав віднайти справу до душі, знайомив з досягненнями сучасної науки і техніки. Учні виготовляли на гуртку ракети, без урочистого запуску яких у небо не обходилося в Шацьку жодне державне свято. Майстрували з дерева літаки, кораблі, інші диво-вироби, які захищали честь школи на численних виставках і конкурсах. Арсенал грамот і державних відзнак, авторитет і визнання серед колег – підтвердження плідних років роботи Миколи Савовича в школі.
Нині вже немає в живих дружини Єфросинії і двох синів. З другою дружиною Марією Андріївною мають доньку Руслану, яка вчителює в одному з сіл Старовижівщини. Троє внуків – велика радість ювіляра. На пенсії Микола Савович залишився таким же активним та енергійним, як у молодості, підтримує дружні стосунки з колегами-вчителями, бере участь у роботі районної ради ветеранів, співпрацює з рідною школою та Шацьким БДЮТ.
Василь Маркович Семенюк – давній друг Миколи Савовича – постійно підтримує свого старшого за віком колегу. У 2000-му Микола Данилюк пережив ще один важкий період свого життя – травму ноги, в результаті якої перестав ходити і втратив надію на одужання. Лише завдяки підтримці Василя Марковича і його наполегливості ветеран проявив силу волі і поступово, за допомогою фізичних вправ, став на ноги. З тих пір ювіляр кожен день розпочинає з 15-хвилинної ранкової зарядки, яка допомагає йому триматися в формі.
– Так от я дожив до свого 90-річчя. Дякую всім, хто мені допомагає: доньці, внукам, учням та вчителям Шацької школи, ветеранам. Не забуває і влада району. Приємно відчувати, що про тебе пам’ятають, приділяють увагу, турбуються. Ще б пожити років 2-3, – підсумовує сказане Микола Савович.
Ні, щонайменше живіть до ста літ, шановний ювіляре! Пожинайте плоди своєї вчительської праці, розповідайте молодому поколінню про війну, радійте приходу гостей, приїзду доньки і внуків. Ваше життя – приклад мужності, витривалості, доброти, професійності, ваше слово – мудре і повчальне, досвід – неоціненний. Міцного здоров’я, спокою і миру, наснаги жити і радіти кожному прийдешньому дню!
Мирослава ЦЮП’ЯХ
Щирі співчуття рідним і близьким покійного...