Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Мовна політика в Україні - це носіння з писаними торбами (блог Іванки Волинянки)

10:40 21.02.2018
456

21 лютого – Міжнародний день рідної мови. Звернімо увагу – рідної. Не державної, а саме рідної. З чим асоціюється слово рідний? Із чимось близьким, давно знайомим, тим, що ми любимо. Рідна мова – це мова того народу, до якого належиш, мова, якою спілкуєшся повсякчас, мова, якою мислиш, що чи не найважливіше.

Непросто мислити однією мовою і висловлювати свої думки іншою. Те, що мова – духовний скарб, одна з найголовніших ознак нації, тисячолітнє надбання – відомі нам усім фрази ще зі школи. Але для того, щоб зрозуміти справжню цінність рідної мови, треба, як мінімум, опинитися поза територією мовного комфорту (там, де більшість не говорить українською), помандрувавши Україною, або, як максимум, поїхати за кордон, бажано туди, де буде небагато співвітчизників, і усвідомити, що мова це спосіб нашого буття у світі, який відображає наші думки і показує нам самих себе, можна сказати, нашу ментальність, як у люстерку. Кожен, хто зважиться на такий експеримент, зробить багато відкриттів і важливих висновків, цікавих, вражаючих і неповторних спостережень. А якщо ці спостереження будуть, як своєрідна система, впорядковані за багато років, буде ще цікавіше, бо тоді можна буде відстежити динаміку змін і тенденції на майбутнє.

Питання української мови в Україні завжди було дуже дражливим, гострим, схожим на те відчуття, коли ви раптом вдихнули запах щойно змеленого чорного перцю горошком і хочете-не хочете – все одно чхнете. Питання мови чомусь завжди було пов’язане з політикою і не раз ставало приводом для маніпуляцій і популізму, політичних ігор і навіть спектаклів, у яких язикаті Хвеськи-моралізатори всім розкажуть, як жити, хто правий, а хто винуватий, і будуть сипати на всі боки порадами і напутніми словами, а в самих може бути навіть хата не метена…

Дехто скаже, що Україна – багатонаціональна держава і закриє з гучним звуком мовне питання, як скриньку Пандори, але від того не легше – мовне питання не вирішується, а політики підходять до нього, як до вогнища, яке ще димить, час від часу додаючи хмизу, щоб не загасло, дехто ще й підливає пального. Мовчати про мовне питання дуже легко, але психологи стверджують: коли ми говоримо про певну проблему, озвучуємо її, як би нам боляче і прикро від того не було, нам легшає, а з часом приходить і вирішення цієї проблеми, яка ятриться, немов стара зболена рана, що ніяк не може загоїтися.

Прибалти, та й не тільки вони, змогли бути принциповими у мовних питаннях на державному рівні, а ми все ще йдемо на компроміси із власною совістю, чекаємо чогось, радіємо, аби не гірше. Але мовне питання є, незалежно від того, закриваємо ми на нього очі чи ні. …І рік за роком оголошуються роки різних мов в Україні: Україна заговорить англійською, Україна заговорить ще якоюсь іншою іноземною мовою. Закономірно постає запитання: «А коли Україна заговорить українською?..». Хіба ми проти інших мов? Чим більше мов знає людина, тим краще, але чомусь усе частіше, як на миготливому рядку реклами, що біжить, слова Шевченка («І мертвим, і живим…»): «…Колись будем І по-своєму глаголать…».

У Львові ви почуєте російської мови більше, ніж вам уявлялось. Не за будь-яких умов, але все-таки є випадки питомо львівського «покарання» російськомовності – підвищення ціни на товар чи послугу. При цьому словами вам ніхто не дорікне. В Ужгороді й інших містах, розташованих ближче до кордону, ви почуєте багато мов: навіть школярі володіють двома і більше мовами, а в громадському транспорті і на вулиці легко переходять з однієї мови на іншу.

Ми можемо цитувати вислови відомих людей, так би мовити, класиків думки, але слова і вчинки мають бути узгодженими. І позитивно, що віднедавна українська мова сприймається не так агресивно. Більше того, вона викликає в людей повагу. Якщо ти говориш українською – значить, маєш свою думку, на тебе можна покластися, бо ти виправдаєш довіру і покладену на тебе відповідальність.

Не так давно було сумно до сліз поза територією мовного комфорту, бо дехто з тих, хто чув українську мову, реагував на неї так: «Ви нє мєстная, да?»; «Ви, навєрна, із сєла?»; «Украінскій язик калхозний»; «А ви і дома па-украінскі разґаваріваєтє ілі толька на уліце?»; «У нас па-русскі прінята разґаварівать!» (так і хочеться сказати «Документ, яким ця вимога підтверджується, пред’явіть»); «А ви із Вінніци?» (з яких часів українська мова стала асоціюватися виключно з Вінницею – загадка до цього часу); дехто робить відвертий вигляд, що не розуміє, і в кращому випадку уточнює «Што-што?», а в гіршому ображає: «Хахолка ґалімая»; коли у громадському транспорті в одному з міст Півдня чи Сходу України кондуктор раптом заговорив українською «Пасажири, пред’являємо квиточки», а у відповідь почув від двох жіночок літнього віку, які перезирнулись, і одна з них розгублено запитала в іншої «Што ета била..?».

Коли ще кажуть «Ізвінітє, я вас нє панімаю…» – це сприймається нормально, але коли на основі мови, якою говориш, тебе відверто принижують, це зазвичай не може не викликати ще більшого спротиву. І мимоволі стає якось моторошно від цих суто енкавеесівських способів поводження з «інакомислящимі» в мовному питанні. Чи можна засуджувати людей, яким змалку не прищепили любов до українського слова? Правду кажуть психологи: корені наших проблем приховано в дитинстві… Ви уявляєте таку ситуацію у якійсь із країн світу? Без суду точно б не обійшлося у справі приниження гідності на основі мовної дискримінації і образи мови як символу нації (чи як юридично правильно сформулювати). І після цього ми запитуємо у самих себе, у політиків, а дехто навіть у Бога: «Хто ділить Україну?..» (за даними перепису населення 2001 року, українцями за національністю вважали себе 77,8 % населення, а рідною мовою назвали українську 67,5 % людей).

Але бувають інші реакції на українську мову поза територією мовного комфорту. Люди бояться, сахаються, кривляться, починають почуватися невпевнено, виправдовуватися, чому не говорять українською. У декого в очах такий жах, що мимоволі повіриш: міфи про бандерівців зі зброєю «підгодовуються» не тільки химерними фантазіями наших північно-східних географічних «сусідів», а й чималою частиною самих українців. Дехто, наче немовля, яке щойно навчилося говорити, каже, що з дозволу буде розмовляти російською. А дехто охоче і з радістю «підіграє» і переходить на українську, навіть тисне руку. У такі моменти розумієш, що мова – це не просто слова, це справді зброя, щось незбагненне, причетне до таємниці, таємниці створення світу і людини в ньому.

У Волинській області, з огляду на спостереження, терпиме ставлення до різних мов. Ми спокійно сприймаємо туристів, які говорять не українською. І нам так просто і природньо чути, наприклад, ввічливу відповідь російською продавця шаурми в Ковелі на запитання, задане українською; або так само з повагою відповісти російською російськомовному співрозмовнику.

Мова – це показник нашої поваги до тих, хто нас оточує. Недарма гаслом минулорічного «Євробачення» були слова, які буквально перекладалися як «Святкуй неоднаковість». А ми звикли до відчуття мовних вигнанців за межами території нашого мовного комфорту. Така собі ментальна еміграція на теренах рідної держави…

Зрозуміло одне: кожен говорить тою мовою, якою хоче, але обов’язково має знати українську мову на тому рівні, на якому вимагає держава. Поки не вимагає. Коні з возом питань мовної реформи були зупинені гучним «тпру!», бо поїздили спершу не по високих кабінетах вищих інстанцій, керівних на державному, обласному і місцевому рівні, а були ж відправлені з місією до прикордоння, ближче до Румунії, Угорщини, де, бачте, не знають української у школах. Коли ми вже навчимося поваги до своєї мови і до інших мов? Мабуть, тоді, коли в нас будуть жорсткі вимоги до знання державної мови, як, приміром, у вже згадуваній вище Прибалтиці, де тих, хто не склав іспит на знання мови, вважають за резидентів, а не за громадян. На жаль, наша держава поки лояльна (чи то пасивна) щодо мовного питання. Тому що в нас багато інших, більш нагальних проблем, тому що…, тому що… Ще добре, що спромоглись ввести квоту на українські пісні і мову на радіо і телебаченні.

Виправдання, що так склалось історично, звучить дещо непереконливо, так, немов ми виправдовуємо власні гріхи вчинком Адама і Єви у райському саду. А мовна політика нерідко нагадує носіння з писаними торбами, які потім закидають у найтемніший закуток шафи, щоб потім віднайти і знову носитися. У сучасному ж контексті мовна позиція і мовні питання стають питаннями не просто вибору, а совісті, гідності, терпимості, навіть національної безпеки.

Іванка Волинянка

Читайте також інші матеріали автора:

Новорічні історії і різдвяні дива - це те, що об'єднає нас у святкові дні (блог Іванки Волинянки)

Справжній захисник - це домашній мур-кіт, здатний, коли треба, перетворитися на тигра

Дешева ковбаса, атеїзм і маніпулювання свідомістю - чому українці сумують за радянщиною

Вчитель - це людина, яка отримує задоволення від того, від чого інших кидає в холодний піт

Не кожен, у кого на рингтоні мобільного гімн України чи козацький марш, є українцем

Цікаві моменти з історії села, де росло багато кропиви, а першими поселенцями були Кропивники

Коментарі
18 червня
Сьогодні
Вчора
16.06.2018
15.06.2018
14.06.2018
13.06.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин