Про Надію, яка є помічницею і опорою в житті шацького ветерана

Нещодавно познайомилась з однією незвичайною людиною. Це Надія Роборецька з Львівської області, яка уже чотири роки живе і працює у Шацьку. Зараз вона доглядає за ветераном Другої світової війни Костянтином Петровичем Чесноковим, якому 93 роки.

Хоча, мабуть, правильніше сказати «допомагає по господарству» – пише газета «Новий погляд+».

− Потрапила до цієї шанованої людини у Шацьку за оголошенням, − розповідає жінка. − Коли переїхали сюди із сім’єю, то потрібно було десь на роботу влаштовуватися. Спочатку спробувала себе кухарем у лісовому коледжі. Там попрацювала зовсім недовго. На очі потрапило інше оголошення про те, що потрібна няня для дитини. Я прийшла за вказаною адресою, поспілкувалася з батьками хлопчика, правнучка Костянтина Петровича. Ми відразу знайшли спільну мову. Отак я й потрапила у цю сім’ю. В кінці літа онуки поїхали додому, але запропонували залишитися помічницею у Костянтина Петровича.

З чуйністю розповідає пані Надія про свою сім’ю:

− Чоловік Олег раніше працював на Львівській митниці екологом, згодом його перевели до Ягодина, а потім − на митний пост в селі Піща. Пізніше займану ним посаду скоротили, тепер він допомагає хлопцям із громадської організації «Шаковель». Підростає донечка Валентина − найбільша наша радість, а зараз і Костянтина Петровича. Вона часто прибігає сюди.

Мені іноді здається, що ми ніби одна сім’я. Ветеран навіть зовні чимось схожий на мого рідного дідуся Михайла, який, на жаль, уже покійний. З його дітьми та онуками легко і приємно спілкуватися, вони дуже позитивні люди. Ми з чоловіком не місцеві, але, завдяки родині Чеснокових, в Шацьку відчуваємо себе ніби вдома.

Надія просто і легко виконує хатню роботу, вправно порається на кухні, приємна у спілкуванні, що й потрібно літній людині. Ветеран цікавиться новинами, що відбуваються у країні.

− Костянтин Петрович прискіпливо слідкує за всіма подіями. Зважаючи на те, що у нього дуже поганий зір, то багато слухає радіо. На початку збентежився ситуацією, яка виникла на Сході, бо не думав, що ще буде війна. А це найстрашніше. Він взагалі в курсі всіх подій. Я вже скільки років учуся в нього оптимізму і доброти у поглядах на життя.

А ще Костянтин Петрович дуже любить читати. Мій чоловік жартує, що я все, що в школі не встигла, то уже з ветераном наздогнала. Читаю йому багато літератури різних жанрів. Зокрема, світову і українську класику, документальні та науково-популярні книги. Але найбільше він любить слухати спогади військових льотчиків, коментує описані події й доповнює їх розповідями про власні польоти. Раніше, поки жила дружина, яка, до речі, моя тезка, читала вона. Він мене часом другою надією в житті називає, і коли дзвонять діти та питають, як він, то жартує, що добре, поки Надія є, бо без неї ніяк.

Найбільше я люблю готувати. За спеціальністю − кухар-бармен. Робити домашні закрутки та щось смачне − то для мене велике задоволення. А випічка − найулюбленіше заняття. Коли чаклую над кексами чи тістечками, то отримую приємні емоції, кожен день займалася б цієї справою. Та й Валентинку свою намагаюся залучити до кухні, дівчинка має вміти готувати. Але зараз, у 13 років, їй ще більше подобається на ковзанах кататися. То коли вже потрібно щось змусити дитину зробити, чоловік каже, що введе у сім’ї «санкції» на розваги. Діє безвідмовно.

− Надія годує мене, як в п’ятизірковому ресторані, − жартує господар оселі.

Хочеться побажати Костянтину Петровичу та його Надії ще довгих років у здоров’ї і радості прожити. Аби вони не лише 100-літній ювілей господаря й 40-річний Надії разом відсвяткували, а й набагато довше радували нас своїм оптимізмом.

Світлана ЛОНЧУК