Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Дешева ковбаса, атеїзм і маніпулювання свідомістю - чому українці сумують за радянщиною
11:00 06.11.2017

Ніколи не знаєш, яка подія, епізод із життя змусить порпатися в закамарках власних думок, щоб віднайти відповіді на питання, які не дають спокою… Жінка-продавець на базарі ностальгує за радянщиною. Її аргумент такий, що «старе розвалили, а нове не вистачить і життя кількох поколінь, щоб збудувати», «ламати – не будувати».

Вступати в дискусію було марно, але хотілося все-таки дошукатися хоч якоїсь правди, щоб зрозуміти, чому цей продавець думає саме так. Парадоксальність українського мислення часто заганяє логіку в глухий кут. Може, ця жінка втратила державну роботу і після розпаду Союзу була змушена стати підприємцем? Бо інакше виходить, що за минулим, коли підприємництва не існувало, а тих, хто займався чимось віддалено схожим на підприємництво, називали «спекулянтами» або «фарцювальниками», сумує людина, яка займається підприємництвом уже в незалежній Україні.

Чому більшість українців уже скерована вперед, до розвитку, але все-таки є частина тих, хто, як ображені на всенький білий світ діти, відвернулись від інших і вдивляються в минуле у спробі все-таки знайти там радянську мрію, яка була звичайнісіньким міфом, що був покликаний створити сите життя партверхівці і її прибічникам на місцях.


За чим сумують у союзному минулому? Причому не тільки люди старшого покоління, а й ті, кому 40-50 років (на вигляд жінка-продавець була саме такого віку).

Якщо узагальнити думки, почуті в розмовах і наріканнях, то немає жодної суттєвої конкретики: сумують за тим, як грав гімн «саюза нєрушимого рєспублік свабодних» щоранку з динаміка брехунця (замислімося – не новинець, не мовець, а брехунець – від слова брехати, бо ж уся інформація проходила крізь велетенський фільтр цензурних комітетів, щоб залишалось тільки славословіє радянській владі, і щоб не було жодного натяку на вільнодумство, яке би поставило під сумнів радянську утопію); за пам’ятниками ідолам, «бо то ж наша історія»; за радянською якістю, «бо були ж і консерви в маслі, а не так, як зараз, коли риба плаває у юшці з олійними зорями, добре, якщо соняшниковими»; «так шкода, така хороша країна була…» (що саме хорошого було – не уточнюється); «лінійки і партзбори дисциплінували» (як саме дисциплінували – не пояснюється), «які були першотравневі демонстрації».

Це при тому, приміром, раз уже така увага до побутового, що гречки вдень зі смолоскипом відшукати не можна було, а масло видавалось в обмеженій кількості в одні руки, і люди вдавались до хитрощів, забираючи стояти в черзі родичів, часто ще й не зізнаючись, що знають одне одного. Товари з-під прилавків були тільки для обраних або за знайомством. Спонтанність покупок призводила до того, що можна було повертатись додому з магазину з різним крамом: від яєчного шампуню до ворсового килима.


Партійці ж мали на столі навіть ананаси і потай їздили у продеклароване ними ж «ненависне» закордоння у відрядження. Хіба не бутафорія? За лаштунками залишалось справжнє обличчя цієї системи – велетенської машини морального і фізичного знищення. Закономірно виникає запитання до тих, хто сумує за вареною ковбасою і потрійним одеколоном: «Чому ви не сумуєте за репресіями, переслідуваннями, обшуками, коли людину просто посеред ночі міг забрати чорний «воронок» і без будь-яких пояснень відвезти в невідомому напрямку в більшості випадків уже без повернення; за відчуттями приреченості, коли дороги назад нема; за розстрілами безневинних людей; за таборами переміщених осіб і вимушеною еміграцією; примусовими переселеннями, вириванням із коренем з рідної землі часто без права повернення; за втечами від переслідувань; за тавруванням «політичний злочинець», «неблагонадійний громадянин», «націоналіст»; за голодоморами, які вже визнано геноцидом?». Питання риторичне.

Усе було продумане і сплановане, але не для того, щоб насправді покращити життя людей, а зробити з них ту масу, якою легко керувати. Жінки з декретної відпустки мусили виходити, коли дитині виповнювалося трохи більше року, щоб скоріше виховувався новий громадянин у потрібному ідеологічному напрямку в дитячих садках із відповідними методами виховання. Іграшки теж виготовлялись відповідно до ідеологічних постулатів: ляльки з твердючої пластмаси з поглядами скляних очей, самоскиди зі справжнім металевим кузовом, об край якого можна було порізатися (чи було якесь уявлення про безпеку дитини?), мілітаристські іграшки, темно-зелені крокодили Гени в яскраво-рожевих жупанах, кубики з російським алфавітом (чи з українським були – питання відкрите)…


Може, тому багато хто з нас і досі не награвся, бо м’які плюшеві звірі, ляльки, конструктори і пазли не залишають байдужими навіть тих, хто вже давно виріс з іграшок.

У такому контексті відомий анекдот набуває якоїсь гіркоти і відчуття жалю з новим змістовим відтінком (Зустрілися два друга. Один із них питає в іншого: «Кого би ти хотів мати – сина чи дочку?», на що отримує відповідь: «Хлопчика, бо вертоліт хочу радіокерований»).

Шкільна форма, зошити однакові у всіх… Жодної спроби самовираження, яскравих кольорів, простору. Чи можна забути щоденник з вицвіло-бузковою обкладинкою і папером, що на вигляд і на дотик нагадував старий злежаний гірчичник? Поняття кольорових фломастерів не передбачало більше ніж чотири кольори (зелений, синій, червоний, чорний). У пам’яті багатьох з першої сторінки букваря визирає кремлівська вежа з годинником і червоною зіркою або величезний від палітурки до палітурки портрет вождя з поглядом з-під лоба, що, здається, пронизує тебе наскрізь, ніби упорядники букваря керувалися гаслом: «Чим страшніше – тим переконливіше».

Пригадується, що на форзаці дитячої книжки І. Cемененка «Пливе нічка на човнику» чомусь написано «Плывет ночка на лодочке. Стихотоврения», а в дужках зазначено «На украинском языке». За викладання російської мови і літератури додавали 15 % до заробітної плати, щоб спонукати побільше майбутніх студентів вступати саме на цю спеціальність до навчальних закладів, а українській мові створювали імідж селянської, малоросійської. З раннього віку в дитячі голови вбивалося: «Будь, як усі», «Не виокремлюйся», «Краще тихше будь», «Не сперечайся, навіть коли відчуваєш відверте приниження і образу».

Примусові лінійки ганьби і дошки пошани, оцінки за поведінку – хіба це все дисциплінувало? Чому ж ми мали буремні 90-і? Чи існувало в радянській системі поняття людської гідності, справедливості, зрештою правди – тільки справжніх, не декларованих і силіконових? Чому саме на Пасху чи Вербну неділю влаштовувалися суботники (були ж ще інші дні в календарному році) і навіть недільники?

Чи замислювалися ви про те, чому саме зараз ми так палко відроджуємо українську вишивку, і радіємо з того, що наші пращури пишалися б нами, якби дізналися, що настали ж таки нарешті часи, коли не мати у своєму гардеробі хоча б однієї вишиванки соромно? Не тільки тому, що ми вільніші і вже не боїмося вдягнути наш національний одяг-оберіг, а й банально тому, що маємо великий вибір ниток широкої палітри кольорів і тканин. Який ажіотаж викликали колись польські акрилові нитки – яскраво-рожеві, ядучо-оранжеві, салатові, блакитні, фіалкові… Ми можемо вишити пасхальний рушничок для кошика з написом «Христос Воскрес» і вільно ходити до церкви, але за буденними клопотами і власними виправданнями нерідко не маємо часу.

І досі шкода, що ми не увіковічнили пам’ять про наших рідних, яких уже нема з нами поряд на цій землі, бо фотоапарат був розкішшю, а найпростіша відеокамера чи диктофон у нашому уявленні були чимось фантастичним. Зрештою, страшними були не дефіцити, а відчуття гнітючості і того, що ти сам по собі нібито ніхто, а тільки частина чогось зловісного, завдання якого молоти все, що трапиться, але головними мішенями були людська гідність, свобода дій і можливостей, воля.

Тільки в українців могло виникнути слово ленінопад як загальне означення декомунізації. Ви не замислювались про те, що це слово співзвучне зі словами зорепад (якийсь натяк і на червону зірку тут явно є), листопад, снігопад. Тільки ми можемо знецінити щось низьке і не варте уваги, пом’якшивши його зміст пестливою формою слова або чимось звичним, закономірним, природнім, навіть якоюсь мірою позитивним у нашому уявленні, і від того воно вже не так глибоко зачіпає нас (може, тому і гімн містить слова «Згинуть наші вороженьки…»). У такий спосіб слово діє на нашу підсвідомість. І зорепад, і листопад, і снігопад – природні явища.

…А скільки зоряних ночей оспівано у піснях. Рядки вірша М. Старицького «Ніч яка місячна, зоряна, ясная, видно, хоч голки збирай…» у першоваріанті були такими: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…». Чи треба ще щось говорити про радянську цензуру, коли навіть твори класиків зазнавали нищівних редагувань, а слова Бог, Господь писалися з малої літери і використовувалися тільки у виключних випадках? Чому без цитування праць вождів не обходились навіть тоді, коли цитати були до змісту твору, статті, навіть дипломної роботи як приший кобилі хвіст?

А колгоспи і трудодні? Спитайте, чи любив колгосп хтось, хто там працював і поклав усю силу? То ворогів якого народу, яких куркулів і кулаків вишукували «совєтські» зачистщики? Тих, хто був не згодний з несправедливістю невеликої групи людей – прибічників комунізму? Чи тих, хто був справжнім українським працьовитим хазяїном на своїй землі?..

А чого варта народна назва піонерських атрибутів – хомути, що неуникно викликає тільки одну асоціацію – худоба в ярмі, яку постійно треба тримати в шорах, а якщо хтось опирається, протестує, то його треба знищити, щоб залякати інших, більше того, навіть вирубати в їхніх головах паростки будь-яких інших, ніж дозволено цензурою, думок. Скільки людських доль скалічено не війнами, а в так званий мирний час репресіями, розстрілами, засланнями?

Слова попутника в потязі про те, що його бабуся розповідала, як у період Другої світової війни у їхньому селі в одній з областей Західної України німців зустрічали з хлібом, бо вже «замучили совєти», не дивують. Радянська влада асоціювалась у людській свідомості, мабуть, із найгіршим, що тільки можна уявити.

Чому в засобах масової інформації, крім новин про партію, годі було дошукатися хоч якоїсь достовірності й об’єктивності, а ловити на радіолах, як тоді казали, «Америку», треба було так, щоб хтось, почувши з вулиці, не «настукав» у відповідні органи? Зате тепер ми маємо необмежений доступ до різноманітної інформації, можемо вільно висловлювати власну думку.

За яким радянським минулим ностальгують люди? За маніпуляціями масовою свідомістю? За інформаторами в кожному, навіть найменшому колективі? І кому добре жилося «при совєтах»? Партійцям, комсомольцям. При цьому ні твоя мораль, ні професійні якості нікого не цікавили, головною була відданість партії. Чи є в історії приклад справжнього комуніста, не вдаваного, який би був високоморальним, здатним повести за собою людей без примусу і страху? Може, десь і є, але дуже сумнівно. А були ж і ті, руками яких (у прямому значенні цього слова) реалізовувались ідеї комунізму. Хіба в людській природі є нормою бажання знущатися, вибивати зізнання, влаштовувати тортури, мучити, катувати, виконувати вироки?

Носіями яких цінностей були комуністи? З якою метою влаштовували соцзмагання і змушували людей ціною власного здоров’я під прикриттям розбудови соціалізму перевиконувати плани і святкувати Новий рік у жовтні чи в листопаді?


Лозунгами про соціалізм було прикрито підлість і брехню. Чи багато є прикладів так званих «партійних» осіб, які пекли паску, святкували Різдво? Чимало. Багато з них після розпаду Союзу нарешті відкрито пішли до церкви, забувши про своє комуністичне минуле. Чи нам їх судити?.. Кожен танцював під дудку, але не завжди з власної доброї волі. Навіть письменники і громадські діячі були змушені перетворюватись на трубадурів, і тільки одиниці, які вже знали свою долю наперед, не зрадили власних переконань, як, приміром, Василь Стус, «… що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Іван Багряний зміг розповсюдити свій памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» тільки у вимушеній еміграції, бо, за словами Юрія Лавріненка, «Багряний повернув людині її політичну пам’ять. Він почав з того, як у нього на очах московські більшовики вбили його дядька і діда і як було розстріляно відродження його народу та вчинено геноцид. Комунізм – найновіша фаза російського імперіалізму і засіб знищення підвладних йому націй – в тому числі української. Супроти цієї сили виникає явище емігрантів з УРСР і їх рішучість до політичної боротьби».

Були і зараз є затяті партійці, які ще й досі удома по шафах тримають червоні прапори з китицями чи без них як символ ностальгії за минулим, а, може, і з думками: «А раптом», «А якщо».

Панове, не «раптом» і не «якщо». Генетичну пам’ять ніхто не відміняв. Якщо гнути молоде дерево, воно може зламатися, але коли не зламається, то росте вгору і вшир з новою силою. Якщо довго стискати пружину, то яких би зусиль ми не докладали, рано чи пізно пружина випростується, і силою імпульсу набуває руху. Якщо ми ставимо загату на річці, вона розливається ширше. Не дивно, що зросло покоління вільних і невпокорених, інколи аж до розхристаності.

Нещодавно хтось із політичних критиканів з екрана телевізора ставив питання, суть якого полягала в тому, чи протверезіли націоналісти від революції Гідності після невиправданих надій. З огляду на те, що багато людей ностальгують за Союзом та іншими режимами, то ще питання, хто не протверезів.

Наші діди і прадіди пережили набагато гірше, ніж переживаємо ми. І вижили попри все. Народжували наших батьків у часи війн, голодоморів і політичних переслідувань. Ті, хто був до нас, вижили заради нас, а ті, хто загинув, загинули заради нас.

То ж чи маємо право нарікати? Не втратити віру в краще важко, дотримуватись принципів також, але не можна втрачати надії змінити все так, як би хотіли ті, хто були стійкими до нас. Починати маємо з себе. І чого це питання націоналізму тепер ототожнюється з якоюсь романтичною ідеєю про нездійсненне? Василь Іванишин пише так: «Націоналізм – це філософія виживання і буття нації, тоді як шовінізм – це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму – національна ідея, в основі шовінізму – великодержавно-імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – з ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення іншої… Націоналізм народжує подвижників, мучеників і героїв; шовінізм – убивць, грабіжників, яничарів, холуїв. Опора націоналізму – найбільш свідомі, чесні і порядні люди; опора шовінізму – людська підлота. Націоналіст завжди бореться, щоб відстояти своє; шовініст, щоб загарбати чуже… Націоналізм породжує демократію – стосунки рівних; шовінізм веде до диктатури, бо ділить суспільство на гнобителів і гноблених. Відсутність чи брак націоналізму губить націю; відсутність чи хоч послаблення шовінізму розкріпачує народи…».

Особисто в мене немає жодної ностальгії за радянським минулим. Хіба що за самим дитинством, за його щасливими моментами і неймовірними відчуттями, більшість з яких уже не переживеш так вражаюче в дорослому житті. А у вас, шановні читачі?

Іванка Волинянка

Читайте також інші матеріали автора:

Вчитель - це людина, яка отримує задоволення від того, від чого інших кидає в холодний піт

Не кожен, у кого на рингтоні мобільного гімн України чи козацький марш, є українцем

Цікаві моменти з історії села, де росло багато кропиви, а першими поселенцями були Кропивники

21 листопада
Сьогодні
Вчора
19.11.2017
18.11.2017
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин