Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Учасник АТО Володимир Пех - один з тих, хто не злякався
10:00 14.10.2017

Воїну АТО із селища Шацьк Володимиру Пеху довелося служити в один з найскладніших періодів українсько-російської війни. Третя хвиля мобілізації, мінімум часу на військове навчання, нездатність держави забезпечити солдатів необхідною амуніцією і головна трагічна подія – бої за Дебальцевський плацдарм і відхід українського війська на нові рубежі оборони.

У 2014-у повістки приносили тим, хто служив в армії, і тим, хто не служив. Багато хто з чоловіків відчував страх і правдами-неправдами «відмазувався» від мобілізації. Володимир не міг так вчинити, бо розумів, що якщо всі злякаються, Україну не буде кому захищати.

14 серпня 2014-го жителя Шацька призвали до лав Національної гвардії. На навчальному полігоні «Раковець» (Львівська область) пробув всього два тижні. Далі через короткі проміжки часу була служба в містах Харків, Бердянськ, в Луганській області, остання ротація – під Артемівськом (нині – Бахмут) Донецької області.

Обмундирування бійця Нацгвардії в той час було таким, що, як згадує Володимир Пех, «взимку в ньому змерзнеш, а влітку спаришся». Зате списати військову форму було в рази важче, ніж новий автомобіль чи бронетехніку. Бронежилет солдатові видали в Шацькій райдержадміністрації, каску нажив з часом, аптечку з кровоспинними засобами дали шацькі волонтери. Протягом усієї служби волонтери допомагали і одягом, і продуктами харчування, і іншими необхідними речами.

Життя в наметах, холод, сирість – усе це дрібниці в порівнянні з тим, що очікувало на військового під кінець зими, в лютому 2015-го.


Головним напрямом удару терористів у цей період став так званий "Дебальцівський виступ", який на кілька десятків кілометрів вклинювався у територію самопроголошеної "ДНР". Почалися бої за Дебальцеве.

-Нашу колону (я служив у підрозділі піхоти), яка прибула на підмогу, на одному з блокпостів щільно обстріляли сепаратисти. Нам порадили переночувати на залізнодорожному вокзалі. Ми так і зробили, а згодом пробилися до батальйону територіальної оборони «Київська Русь», - згадує Володимир.

В час, коли цей батальйон вийшов з села Нікішине, і почалася найгостріша фаза боїв і захоплення українських блокпостів. В кінці січня обстріли стали постійними і не припинялися ні вдень, ні вночі. Десь 15 лютого бійці вже знали, що потрібно буде відходити.

-В дорогу вирушили вночі. Хтось їхав машинами, ми ж ішли пішки, узбіччям дороги. Колону обстрілювали, згоріло багато нашої техніки, були і людські втрати. Тих, хто вийшов на підконтрольну Україні територію, збирали в Артемівську, ми зідзвонювалися з побратимами, запитували про місце їхнього перебування – по них потім виїжджала техніка. Як сказали згодом у командуванні, ми б не змогли втримати Дебальцеве. А я думаю, що змогли б…

Зараз Володимир повернувся до мирного життя, до сім’ї, виховує разом з дружиною двох діток, працює. За новинами на фронті слідкує постійно, більше того, має власну тверду позицію на захоплення Росією українського Криму («Крим здали…»), знає, коли може закінчитися війна на Донбасі («Коли можновладці обох країн, що воюють, домовляться … перед черговими виборами»).

Володимир неохоче розповідає про війну, він небагатослівний, скромний, і про більшість пережитих ним воєнних подій просто мовчить. З тих буремних часів має нагороди від держави і визнання серед земляків. В його рідному Шацьку знають, що він з тих, хто не злякався, він – захисник України.

Мирослава ЦЮП’ЯХ

21 листопада
Сьогодні
Вчора
19.11.2017
18.11.2017
17.11.2017
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин