«Мати у церкві вже свічки ставила за упокій моєї душі...» – спогади шацьких ветеранів

Кожного року святкування Дня Перемоги стає все менш масштабним. Мабуть, найперше тому, що йдуть у засвіти ветерани: їм зараз більше 90 літ. Лише шестеро людей озерного краю мають статус учасника Другої світової війни.

Сьогодні ми розповімо про трьох: Михайла Гнатовича Гірича, Степана Андрійовича Королюка та Костянтина Петровича Чеснокова, які живуть у Шацьку – пише газета «Новий погляд+».

Михайло Гнатович, а по-вуличному дід Міша, часто сидить на лавці край дороги, де ми його і зустріли.

– Виходжу сюди, щоб люди знали: ще живий. Як мене сусіди довго не бачать, то вже й переживають, ідуть до хати питатися, що то там із дідом. А мені, потепліло, то на вулиці добре, людей бачу, – розпочинає розмову невеличкий на зріст, худенький дідусь у піджаку, якому, мабуть, мало не стільки, як і йому, літ.

5

Гірич Михайло Гнатович

У 1945-му Михайлу Гнатовичу було лише 18 років. Пішовши останнім воєнним призовом, на європейський фронт уже не потрапив. Проте додому з війни повернувся у далекому 1951-му з боїв на сході Радянського Союзу.

– Досі пам’ятаю, як плакала від радості мати і казала: «Я ж уже свічки у церкві за упокій ставила за тебе, сину. Стільки років після війни минуло, де ж ти так довго?» – ветеран погано чує, тому голосно розповідає. Біля нас проходять діти і дорослі, вітаються, а дід Міша дивиться кудись у далечінь, ніби у своє далеке минуле.

Степан Королюк живе біля церкви. Міцної статури чоловік із сірими, як весняне небо, очима вийшов на вулицю, прихопивши з собою альбом, де збережені фото – клаптики юності.

– Ось на цьому знімку ми з дружиною Євдокією Федорівною, щасливі, – ветеран бережно дістає невелику світлину. – Училися разом, за одною партою сиділи. Вона мене ждала. Знаєте, я хлопець показний був. У госпіталі, поки лікувався, вивчився на курсах бухгалтерів, то тут уже роботу престижну мав. На других дівчат навіть не дивився. Ми все життя прожили дружно, сина з дочкою на ноги поставили. А внуки – то радість велика. Ось тут з ними у Ленінграді: на екскурсію їздили, мене ж скрізь без черги пускали як учасника війни.

5

Степан Андрійович із дружиною Євдокією Федорівною

Я сам, як на пенсію пішов, то інвалідами опікувався довго. Наша організація була одна з кращих на всю область. А ще дуже люблю травами займатися, які мене, мабуть, і тримають на цьому світі. От зараз треба до салатів додавати обов’язково молоде листя кульбаби. Я вам дам написане, у мене багато таких записів.

Степан Андрійович розповідав більше про мирне життя. Розпитував про новини у районі, бо ходити десь уже не має здоров’я, а в нього гості рідко бувають. Ветеран має, що розказати, та не так часто є кому слухати його оповіді.

4

Королюк Степан Андрійович

Костянтин Чесноков вражає своєю життєлюбністю і надихає оптимізмом. На питання, який День Перемоги запам’ятався найбільше, відповів:

– Звичайно, перший, а потім, то, мабуть, той, коли нам у 2015-му організували поїздку шляхами визволення нашого Шацька. Після панахиди по тих, хто відійшов у вічність, колоною рушили до обеліска. Там була урочиста частина, а потім ветеранів на автомобілі з прапором, під звуки мелодій воєнних років, повезли дорогами, по яких пройшла Перша стрілкова дивізія під командуванням Бакуєва по звільненню Бреста. Потім заїхали у «Лісову пісню», там нам обід організували, фронтові 100 грамів і концерт. Відпочивальники до нас підходили… Є що згадати, щоправда, нас уже небагато тоді було.

4

Чесноков Костянтин Петрович

Цих ветеранів об’єднує оптимізм і простота у ставленні до життя. Часом здається, що пам'ять більш чітко повертає їм події їхньої юності ніж те, що було кілька днів чи місяців тому. Головні етапи свого життя очевидці Другої світової війни пройшли багато років тому, а зараз у нашому суспільстві вони виконують важливу роль – перевірку українців на наявність у душах пам’яті.

Світлана ЛОНЧУК