Про шацьке село, в якому вінчався син князя Данила Галицького

Є пам’ятники й пізнішого періоду. Два з них вразили найбільше. «Шачанін Миколай Парфірович. 26.4.1919 - 27.2.1945. Погиб на фронті в Латвії. Пам’ять від матера. 1960» - бачу на одному. Оте «від матера» я прочитав як «від матері». Думав, затерся трохи напис. Але, глянувши на наступний, зрозумів, що помилявся. Поруч стояв хрест на честь Микити Шачанина, який доводився братом Миколі. На ньому чітко виднілося оте «від матера». Як говорять на Поліссі, так і написали.

Василь Прилепа показує пам’ятні надгробки біля храму.

Ось виписка з нагородного листа: «13 вересня проявив мужність та відвагу. Непомітно наблизившись до вогневої точки противника, сміливо закидав її гранатами і увірвався в траншею, знищивши трьох німців та захопивши кулемет противника. 13 жовтня 1944 року при відбитті контратаки противника, підпустивши групу з 11 німців на 45 метрів, вогнем з автомата та гранатою знищив 6 німців, а решта кинулися тікати». І хоча командир частини представляв його до ордена Червоної зірки, Шачанина нагородили орденом Слави ІІІ ступеня, який у радянській ієрархії відзнак був нижчим. Загинув Микола у Латвії. На пам’ятнику вказана дата 27 лютого 1944 року, у російських архівах - 28 лютого.

Його брат Микита також загинув. На хресті написано, що це трапилося у Чехословаччині 24 квітня 1944–го. Російські архіви дають іншу інформацію: 7 вересня 1944 року був останній лист від бійця, а в жовтні того року він пропав безвісти. Через 15 літ мати поставила обом синам скромні пам’ятники...

Доктором наук став завдяки бібліотекарці
Один хрест височіє на честь цілої родини.
«В пам’ять родини Кузьмич–Варабухів, яка загинула внаслідок війни та евакуації населення Волині від фронту в тил царської імперії у 1915—1921 роках. Похоронені: 
2 на фронті, 2 в місті Самарканді, 4 в селі Стара Порубежка Самарської губернії, 
2 від голоду в місті Козлові,1 віком 4 роки замерзла у вагоні в місті Брест. Вічна пам’ять діда Матвія, баби Олени, батька Івана, матері Ярини, дядька Федора, сестер Прузини, Наталки, Євдокії, Варвари, братів Гната, Максима, Матвія, Олексія.
В пам’яті людей вони залишилися як люди працьовиті і чесні. Цей пам’ятник побудували вдячний внук, син і брат Яків та його дружина Олександра. 10.5.1937. Реставровано 1989 рік» — такий напис не залишить байдужим нікого. Виїхала ціла родина, а повернувся в село один хлопчик Яків.
Історію пам’ятника розповіла колишній бібліотекар Галина Кузьмич. Яків - її батько.

- Тяжка була в нього доля. Повернувся з евакуації сам-один. Найнявся пасти овечки, а потім - корови. Врешті служив у господаря в Пульмі, вже поки й не оженився, - пригадує Галина Яківна. - У 1961-1995 роках я була бібліотекарем, збирала матеріали про історію села. Якось до нас приїжджав професор зі 
Львова в експедицію і сказав, що в тутешній церкві вінчався син Данила Галицького. Багато вихідців із нашого села стали успішними людьми.

Як приклад називає Михайла Пашечка - доктора технічних наук, який часто приїжджає в Острів’я.

- Коли закінчував 10–й клас, то помер його батько, - розповідає пані Галина. – А в їхній сім’ї було четверо дітей. Мати сказала Міші: «Кидай навчання і йди пасти колгоспні корови». Якось прийшов у бібліотеку, бо багато читав, ми розговорилися. Питаю: «Куди, Мішо, підеш учитися?» А в нього виступили сльози на очах: «Нікуди - мати не дозволяє… Доведеться пасти колгоспні корови». Раджу: «Старайся якось її переконати». Ні, мовляв, якщо вона вже вирішила, то так і буде. Побачила я його матір. Кажу: «Катю, не роби дурниць. Ти без малого якось обійдешся. Він проживе і на стипендію. Ще й ти колись прихилишся біля нього. Тільки не збивай його з дороги і дай можливість учитися». Вона сумнівалася, але послухала. Міша одразу й став студентом. А потім добився успіхів. Якось була я на базарі. Він підійшов, познайомив зі своєю тещею і при людях дякував: «То та сама бібліотекарка, яка вивела мене в люди. Якби не ви, то я нікуди не пішов би вчитися».

Cамі ремонтуватимуть клуб та збирають гроші на ФАП

Поруч із стареньким приміщенням у центрі села - будівельні блоки. Вони заготовлені для ремонту споруди. Як розповіли острів’яни, у селі зрізали тополі і деревину обміняли на будматеріали. Дмитро Жук каже, що молодь хоче сама підремонтувати клуб, аби було де збиратися. Будівництво нового не світить, адже на це місцевий бюджет не має коштів. Хлопець переконаний, що самі справляться. Окрім того, розповідає, вже купили мальків і запустили в озеро.

Заговорюю із сільськими жінками, що приглядаються до незнайомих людей.

- Влітку всі є, а у вересні роз’їжджаються. Молодь учиться. Скоро вимре село. У мене - четверо дівчат, і всі поїхали: у Кривий Ріг, у Першотравенськ, а дві - у Брест. Там половина українців, - каже Софія Денисівна Верчук.

Раніше молодь виїжджала у міста. Нині шукають заробітків за кордоном. Ті, хто залишився в Острів’ї, наймаються збирати лохини, плантації яких є у сусідніх селах, здають чорниці.

- Все одно живуть краще, як колись жили. Коли я вийшла заміж, то тоді за яйця керосин купували, - згадує Софія Денисівна.

- Знову лохини садять коло Пульма, то буде людям робота, - зупиняє біля нас велосипед Світлана Юрчук. - Заробітків у селі немає. Паї ніхто не орендує, бо земля неважна. Є кілька луччих городів.

- У нас диньок багато садять, квасолі по 10 соток, - додає Ольга Іларіонівна Юрчук. - Тут базарчик збирається і приймають диньки. Живемо якось. У кого є бабка, то пенсію получає, а в кого немає, то самі мусять якось бути.

- Хто корову тримає, то молоко здає. Але якби не пенсія, то не знаю, як виживали б, - переконана Софія Денисівна.

Жінки розповідають, що в селі чимало приїжджих. Особливо влітку. Купують хати і живуть: хтось постійно, хто наїздами. Мовляв, улітку корінних мешканців наполовину з немісцевими. Останні охочіше купують хати на березі озера, а з протилежного боку вулиці нерухомість продається вже гірше. Приїжджають із Бреста, Києва, Запоріжжя, Львова.
Далі йду до сільського ФАПу, де триває ремонт. У медпункті порядкує Віра Турич. Сільські жінки, яких нам вдалося застати на прийомі, в один голос хвалять молоду медичку: мовляв, вона і в будь-який час іде на виклик, і завжди порадить. Віра Турич каже, що виділено кошти на нову грубку, бо стара вже геть погано гріла. А ще має намір поміняти шпалери, поклеїти касетони та вставити сучасні вхідні двері. Тоді старе приміщення набуде ошатнішого вигляду. Віра додає, що гроші на ремонт здавали й односельчани. Оголошення із закликом про фінансову підтримку досі висить на дверях.

Був би рай, якби не зникало світло

Одні з приїжджих, які поселилися в Острів’ї, - родина Наталії Сенько.

- Ми білоруси, народилися в Мінську, але влітку нас возили у Брестську область до діда-баби, - каже Наталія Олександрівна. - З Мінська вибралися через чорнобильську катастрофу, бо у дочки постійно йшла носом кров. Помітили, що коли виїжджали з Білорусі, то дитині ставало легше. Лікар порадив змінити клімат. У 1991 році ми оселилися в Ужгороді, де прожили 13 літ. Усі ці роки через Волинь їздили у Білорусь до батьків. Мій чоловік переконаний: «Закарпаття гарне з вікна автомобіля». Але там не підеш отак просто погуляти в ліс. Ми так і не навчилися збирати гриби в цьому краї. А тут такий самий клімат, як і в Білорусі. У батьківському селі точно такі ж піски та сосни. Це наше. Ми так прикипіли до цього Острів’я.

У 2004 році Сеньки приїхали у Світязь і орендували там кімнату. Стали їздити навколишніми селами і шукати хату біля озера. Нічого не припадало до душі. Їм порадили Острів’я. Старенька бабуся, яку зустріли посеред вулиці, підказала, де продається ділянка. Так ужгородські білоруси осіли у цьому поліському селі.

- Це райський куточок. От тільки є одна проблема, яка тягнеться роками: часто відключають світло. Раніше це траплялося тільки під час грози. Могли сидіти добу без електрики. Останні два тижні її відключають майже щодня на кілька годин. Кажуть, що «перевантаження», бо село Світязь багато споживає. Але ж це не наш клопіт: ми справно платимо. Крім того, оте «вимкнули - ввімкнули, вимкнули - ввімкнули» ще небезпечніше, ніж довго без електрики, бо часто горить побутова техніка. Ми вже поставили стабілізатор, але ж не кожен може його купити, бо це недешева штука. На нашому кутку є два трансформатори. До одного підключено два будинки, до іншого - решта. Запитую головного інженера: чому не проведете роботи, якщо лінії слабкі, ось є трансформатор. Це йому не сподобалося. А люди сидять і терплять. Тільки ми відстоюємо свої права. Мене вже знають і навіть трубку не беруть, коли телефоную, - озвучує Наталія Олександрівна давню проблему села.

Обійстя Сеньків дійсно затишне та доглянуте. Усе навколо у квітах. До всього господарі доклали рук. Тільки дерев та кущів висаджено більше 300. На подвір’ї ростуть і сосни, під якими господиня збирає білі та маслюки. Навіть є «власні» їжаки та білка. Не дивно, що коли навідуються англійці, німці чи поляки, то просто у захваті від краси природи. І якщо господиня переживала, чим зайняти гостей, то жителі Туманного Альбіону були захоплені лісовими прогулянками та озером.

Давні символи на старому храмі

- Місце під церкву було обрано не випадково, - розповідає диякон Василь Прилепа. - У наших предків існувала традиція: кидати жереб, який вважали Божою волею. Кажуть, на березі озера був великий сосновий бір. Зрізали першу колоду і кинули на воду - куди вона припливе. Там, де вона пристала до берега, звели храм.
Стиль архітектури та поховань свідчить про те, що церква була побудована як греко–католицька. А на православну переробили, коли наш край увійшов до складу Російської імперії. Над вхідними дверима трикутник - Всевидяче око. Це символ Бога-Отця. Коли людина заходить у храм, то ніби занурюється у невидиму благодать.
Наша церква дуже стара і село давнє, - продовжує пан Василь. - Коли проводили реставрацію, то на подвір’ї знайшли багато людських поховань. У місцевому діалекті прослідковуються давньоруські слова. Скажімо, урочища називаються Червіни, Вордуш. Люди тут жили споконвіку.

Поруч зі стареньким приміщенням уже склали будівельні блоки.