Атовець із Піщі: "Найбільша нагорода – знати, що ти там був недаремно"

Одним із тих, хто на урочистостях, присвячених Дню незалежності, отримав відзнаку Президента, був Сергій Качан із села Піща.

25-річний хлопчина з сіро-голубими очима, зовні зовсім не схожий на людину, що пройшла пекло війни. Проте, коли починаєш спілкуватися з ним, враження змінюється кардинально, - пише «Новий погляд+» за 29 серпня 2017 року.

– Строкову службу проходив у повітряно-десантних військах. Туди було дуже важко потрапити. Я та й усі, хто хотіли йти до армії, мріяли служити саме у цих військах. Зараз, до речі, проводять набір на десантників. Якби повернутися в часі, я б знову пішов.

Про строкову службу розповідає із натхненням. Ще б пак, здійснилась одна із мрій.

– Брав участь у спільних військових міжнародних навчаннях. Цікаво було побачити, що іноземці можуть і вміють, який мають рівень озброєння. Такі заходи у повітряно-десантних військах проводяться часто. Хоча зараз наші хлопці вже самі багато чого можуть навчити їх. Знаєте, зараз кажуть, що нашій армії не 26 років, а по-справжньому – чотири.

Після повернення зі служби він півтора року був вдома, а коли почалося протистояння на Сході, знову пішов до лав Збройних сил.

– Під час першої хвилі мобілізації, в квітні 2014-го, викликали у військкомат. Ухилятися навіть не думав. Я ж десантник, це був би сором перед людьми і найперше – перед собою. За спеціальністю – командир міномета, відповідно і продовжував службу.

У реальних бойових діях зрозумів, як багато допомагає підготовка військового. Найперше дається взнаки саме моральне загартування. Там починаєш розуміти, що вміння тримати контроль над собою й ситуацією, певні навики та знання потрібні завжди і всюди.

Складається враження, що Сергій весь час у розмові обходить справді болючі теми. Мабуть, це теж частина підготовки десантників. Каже, що війну потрібно лишати на війні, а в тилу треба оберігати людей. Для цього вони і стоять на передовій. Лише коли запитала про поранення, розповів про події на Сході.

– Як виводили колону з передової, потрапили в засідку. Били прицільно. Поруч зі мною розірвався снаряд, ударною хвилею вдарило об залізні ворота. Отримав контузію. Це трапилося у 2014-му біля Латугіно Луганської області.

Отак у кількох реченнях військовий описує один із найстрашніших моментів у своєму житті. Каже, що фільми про війну тепер дивитися не цікаво.

– Вони не передають того, що там діється насправді. Коли ти бачиш, як забинтовують рану по телевізору і сам перемотуєш посічену осколками руку з відірваними пальцями товариша… – це зовсім різне. Там вчишся цінувати життя і радіти кожній його миті.

Сергій на якийсь час замовкає. Потім змінює тему.

– Після повернення усвідомлюєш, що вдома – це не проблеми. Маєш із чим порівняти. Там справді розумієш – гроші не завжди все можуть вирішити. Хоча матеріальне забезпечення теж важливе. За ту роботу, яку виконуєш там, потрібно отримувати гідну винагороду.

Скромно говорить про нагороди.

– Звісно, це дуже приємно. Знаєте, коли відчув справжню нагороду? Тоді, як у розповіді одного майора почув такі слова: «Якби не наша мінометна батарея, ми б звідти не вийшли». А я знав, що на той час там не було нікого, окрім нас із хлопцями. Тоді усвідомив, що справжня нагорода – захищати чиєсь життя. У такі моменти розумієш, що був там недаремно.

Після участі у бойових діях на Сході у Сергія змінилося розуміння життя.

– Спілкуючись із хлопцями, відразу розумію: служили вони чи ні. Якийсь час працював у Шацькому райвійськкоматі. На жаль, зараз здоров’я підводить. Тому звільнився. Хочеться просто жити і бути корисним тут, так як був корисним там.

Наприкінці спілкування стає зрозуміло, як помилилася, назвавши його на початку розмови хлопчиною. Звідти навіть дуже юні повертаються дорослими чоловіками.

Світлана ЛОНЧУК