Переселенка з Луганська: життя не просто привело у Шацьк

20 червня відзначають День біженців і внутрішньо переселених осіб. У Шацьку такі люди теж є, серед них Наталія Гребенюк із маленьким сином. Ось уже третій рік вони на Волині.

Наталія Анатоліївна розповіла, як потрапила сюди, як вдалося адаптуватися та розпочати все з чистого аркуша, - пише «Новий погляд+» за 24 червня.

– Народилася в Луганську і до червня 2014 року мала все: власне житло, повністю облаштований побут, бізнес. Старшому сину Святославу майже 28 років, він мешкає в Києві, працює в міській адміністрації в департаменті благоустрою.

Моя родина завжди була патріотами України. Святослав і його батько очолювали Луганський осередок партії «Удар». Коли розпочалися активні збройні сутички, сім’ю почали переслідувати. Навіть просто по вулицях стало страшно ходити, а ми жили в центрі міста.

При першій можливості я з молодшим сином Станіславом поїхала до Києва. Там народний депутат Сергій Шахов, який сам із Луганщини, направив мене до Луцька під опіку Юлії Вусенко. Вона на той час займалася волонтерською діяльністю і підтримувала зв'язок з громадською організацією «Народна довіра», яка допомагала сім’ям з зони бойових дій.

Поживши два тижні в Луцьку, ми потрапили в селище Головне, у сім’ю Борбичів. Далі, дякуючи небайдужим волинянам, отримали можливість жити вісім місяців на базі відпочинку «Фенікс» в урочищі Гряда, за що дуже вдячна її власникам. Отак ми потрапили в Шацький район.

На той час в Луганську лишався чоловік Юрій, сподіваючись, що це жахіття швидко закінчиться і всі повернуться додому. Але в серпні він теж уже під обстрілами змушений був виїхати. До речі, про нього, хірурга Юрія Кублицького, ви вже писали у газеті «Новий погляд+».

Зареєструвавшись у центрі зайнятості, почала шукати роботу. Чоловік влаштувався у Любомльській лікарні та нарешті жив з нами. Станіслава відразу прийняли до дитячого садочка, де він дуже швидко влився в колектив. У групі дуже добре ставилися до сина діти і вихователі. Від народження в нього були проблеми з мовою, а тут він почав говорити українською. Це дивувала і радувало. Тепер ми розуміємо, що, мабуть, життя не просто так привело нас саме до Шацька. Тут він почуває себе вдома.

Після восьмимісячних пошуків мені запропонували роботу в управлінні соціального захисту. Відразу погодилася. Багато чого потрібно було вчитися вже у процесі роботи. Допомагало те, що отримала підтримку від колективу і від керівника Антоніни Адамівни Пилиповець.

Дуже допомогли люди, адже коли ми приїхали, то з собою майже нічого не брали. Особливо хочеться подякувати Володимиру Голядинцю. Він привіз нам найнеобхідніші речі. Почали облаштовуватися на новому місці. На той час, дякуючи Володимиру Дибелю, ми жили в гуртожитку лікарні. Потім довелося шукати квартиру. До речі, житло - це найбільша проблема, з якою наша сім’я продовжує стикатися.

У 2015 році нам виділили земельну ділянку під забудову в Шацьку на умовах договору суперфіції. Але розумію, що власний дім для нас – поки що лише мрія. Хоча ми оптимісти і віримо: вона все-таки здійсниться. Розглядаємо різні варіанти, подали заявку на кредит по програмі «Власний дім».

Дуже дивувало, особливо на перших порах, ставлення людей. Такої привітності і доброти ми не чекали. Хоча чула і закиди, наприклад, «чому ви не захищалися». Не знаю, як пояснити людям, що захищатися, по суті, не було від кого. Такий рівень російської пропаганди, який вівся на той час серед місцевого населення, витримати було неможливо. Люди з вищими освітами губилися у цьому вирі інформації. Найголовніше, що це було повсюди і весь час. Місцеві мешканці з іншими поглядами дуже переслідувалися. Якось хлопці крикнули «Слава Україні», за це їх жорстоко побили. Постійно стежу за подіями, які відбуваються на Сході.

Над питанням, чи збираються повертатися в Луганськ, жінка задумалася:

– Там лишилось все, починаючи від майна і закінчуючи могилами батьків, на яких уже 3 роки не маю змоги побувати. Чоловік зараз живе в Лисичанську, бо там його 84-річна мама. Вона дуже хвора, переїжджати сюди категорично відмовляється. Її нема кому доглядати. Юрій пропонує їхати до нього. Та зважаючи на те, як почувається тут син та й я, розуміючи, що там знову доведеться все починати спочатку, хочу залишитись у Шацьку.

Ми вже маємо тут друзів, у мене постійна робота, якою я дорожу, а чоловік – хороший лікар, він також працевлаштується. Наш Стас збирається до першого класу та мріє про власного собаку і свою кімнату. А взагалі, все досить складно, життя має розставити все по своїх місцях, – підсумовує розмову Наталія Анатоліївна і поспішає до сина. Він якраз грався з сусідською дівчинкою під наглядом подруги, в якої вони зараз і живуть.

Розмовляла Світлана ЛОНЧУК

2