Вілицька трагедія: кістки обгорілих родичів збирали у хустини

22 Червня 2017, 20:25

3471

22 червня 1941 року. Ця дата відома навіть найменшим школярам, бо саме з неї розпочався відлік мільйонних жертв, котрі загинули з перших днів Великої Вітчизняної війни.

Цей же день, але вже 1942 року став чорною віхою в історії невеликого села Вілиця. 75 років тому, увірвавшись на бронемашинах до невеличкого села з каральною експедицією, чисельна німецька зондер-команда спалила 52 обійстя, а в них – 96 людей. Так німці відомстили місцевому населенню за вбивство партизанами кількох поліцаїв та німецького солдата.

Як розповідає вчитель Шацької ЗОШ І-ІІст. смт Шацьк Володимир Носуліч, котрий досліджує історію Шацького району, чимало фактів розвитку подій вдалося встановити завдяки свідченням очевидців, розповідям рідних та близьких, чиї родичі загинули у вогняному полоні села. По різному оцінюють і справжні причини Вілицької трагедії: від ідеологізації партизанського вчинку радянською владою до осуду місцевим населенням в ті роки та сучасниками.

«Всього за роки війни в Шацькому районі зруйновано десятки громадських будівель, спалено 510 будинків, розстріляно 1045 осіб, повішено близько 20, 967 осіб вивезено в Німеччину» - такі вражаючі цифри оприлюднив Володимир Петрович.

Докладно ці трагічні дні в історії рідного краю досліджував за свідченнями очевидців житель сусіднього с. Кропивники Віктор Гриппа (на жаль, уже покійний). Допомагали йому в цьому жителі Вілиці Володимир Сухецький та Петро Цвид. Намагався він також уточнити поіменно список тих, хто в цей день загинув від нещадних рук окупантів. На жаль, йому це вдалося лише частково, оскільки чиїсь таємні вказівки завадили втілити задумане.

Серед загиблих – жінки, діти, старі люди. Врятувалися лише ті, хто був у полі чи лісі, пас худобу, гостював у родичів в інших селах або ж просто заздалегідь подбав про власну безпеку. Про те, що німці готують розправу над селом, люди знали, але більшість не надала цьому великого значення. Не вірили, що фашисти зможуть спалити старі й нові будинки, знищити фізично таку кількість невинних людей, в одну мить стерти з лиця землі хоч і невелике, але село. Навіть солтис був переконаний, що окупанти не зачеплять його сім’ю, бо нібито представляв місцеву владу. Дехто просто не захотів кидати насиджених місць, вірив, що вдасться своєю присутністю врятувати не тільки своє життя, але й обійстя. Та сталося непередбачуване.

22 червня під обід в село приїхало кілька бронемашин. І почалося… Карателі не зважали ні на що: ні на крики дітей, ні на благання жінок про помилування. Прикинувшись мертвими, вирватися з палаючого пекла, яким для більшості жителів села стали рідні домівки, вдалося лише одиницям. Німці стріляли в усіх, хто попадався на їхньому шляху, а контрольний обхід зробили після того, як підпалили усі будинки.

Пригадували ті події, неначе страшний сон, очевидці трагедії - Павло Семенович Цвид та Пелагея Іванівна Бондар. За одну мить Пелагея Іванівна у 19 років лишилася сиротою, втративши не тільки батьків, а й рідну домівку. В її пам’яті щодня зринають картини убивства матері, пронизаної вісім разів штиками, батька, котрий втратив життя від ворожого пострілу; палаючої домівки, а також згарища, яке застала дівчина наступного дня на власному подвір’ї. З усім цим жінці довелося жити все життя, адже ці спогади неможливо так просто забути, стерти з пам’яті, ба, навіть згадати без сліз…

Короць Катерині Савівні та її батькові пощастило уникнути розправи, бо 14-річна дівчина саме пасла на вигоні худобу, а батько був у полі. Повернулася в село лише надвечір, і заніміла: замість села погляду відкрилося суцільне згарище, від якого несло нестерпним запахом обгорілих тіл. В цей день вона втратила матір, сестру та брата. Хто вижив чи приїхав у село, почувши про страшну трагедію, наступного дня розгрібали попелища руками, шукали та складали у хустини чи ящики кістки рідних. Розпізнати де чиї рештки було неможливо, тому й хоронити довелося по кілька чоловік разом. А вже у 1944 році Катерині Савівні довелося власними руками копати могилу для батька, якого німці застрелили в лісі, відступаючи з Любохин.

75 років тому хресних батьків Федота Панасовича та Наталію Потапівну Цвидів втратив Цвид Павло Семенович. Багатьох загиблих односельчан згадує чоловік: тій родині вдалося втекти, у другої згоріло пів сім’ї, а третім, де були всі дівчата, котрі сховалися у клуню, не вдалося врятуватися нікому. В суцільне згарище перетворилося й родинне обійстя його дружини – Кулини Севастьянівни. Село палало, наче смолоскип, вогонь від якого видно було навіть в Шацьку.

Положевець Ганна Семенівна зі сльозами на очах згадує «судний день» села: дівчинці тоді ледве виповнилося 5 років, але ті події в дитячу пам'ять добряче врізалися. Памятає, як вілицькі дітлахи гралися біля школи (вона розташовувалася недалеко ві місця, де знаходиться сільський обеліск слави). В переддень трагедії в село приїхала машина з карателями, німці розбіглися в різні кутки села. Вочевидь, німці вимагали здати тих, хто убив їхнього солдата. Дідусь п’ятирічної Ганни вибіг із хати (жив неподалік школи), вхопив дітлахів в оберемок та повів додому. Згодом батько вивіз дітей підводою до тітки, де побули день-другий. Та коли верталися у Вілицю, ще здалеку побачили, що село горить. Розвернулися і поїхали назад до тітки в сусіднє село. «Не дай Бог пережити таке знову,» - каже жінка.

Надто тяжкими для віличан видалися роки після трагедії. До того часу, поки постала в селі перша хата (влітку 1945 року), люди тулилися по хуторах в родичів, копали землянки та жили в них. Помалу село відроджувалося.

Невимовно тяжких втрат у тій страшній вогняній круговерті , що влаштували гітлерівці, зазнала кожна вілицька родина. Тепер імена тих людей, які вдалося встановити сільським дослідникам історії, викарбувані на пам’ятній стелі.