Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Багатство для матері-героїні із Хрипська - не у грошах, а у внуках

10:20 14.05.2017
626

Сьогодні, у другу неділю травня, відзначають День матері.

Матір-героїню із села Хрипськ Дорош Ганну Михайлівну застали вдома у доньки Лариси. Проте перед нами постала дещо незвична для сільського буття картина: Ганна Михайлівна вийшла до нас, як кажуть, у всій красі - хоч і у звичайному для будня вбранні, босоніж, проте з нафарбованим манікюром та із бірюзового кольору педикюром. Тож жінка, побачивши наше легке здивування, весело відповіла:

- Та не звертайте уваги, це все мої внучки, їм аби лише чимось руки зайняти. От заманулося їм бабі манікюр зробити - хоч ти сядь і плач, хочуть, щоб і я гарною була.

Коли на запрошення господині сіли за невеличкий столик, що стояв у затінку біля будинку, до бабусі, наче ластів’ята, почали одразу тулитися внучата – хто всівся на руки, а дехто і за бабусиною спиною сховався, поглядаючи на нас з цікавістю. Та перше, що впало у вічі – діти різного віку, що бігали туди-сюди по подвір’ї. Виявляється, що це - восьмеро із тринадцяти внуків Ганни Михайлівни. Саме вона на день села Хрипськ у 2014 році отримала від фонду Степана Івахіва подарунок як найбагатша внуками жінка. Проте таке багатство ой як нелегко далося у житті!

- Народилася я 1948 року в с.Полапи тоді ще Головнянського району, - розповідає Ганна Михайлівна. - Заміж вийшла у 1968 році сюди, у село Хрипськ. Згодом народилася старша дочка Ніна. Тоді дуже тяжко нам було, бо саме почали з чоловіком хату ставити, а поки то перевезли її з села, поки поставили! Посля стали обоє працювати в колгоспі - я дояркою, а чоловік пастухом. Зразу голова колгоспу був хороший, поважав людей, почитував нас за роботу, то і мене не раз нагороджували. Колгоспної зарплати не дуже щоб так і хватало на все, то чоловік мусив ще і на сезон їздити, а я вже за його корови пасла, і за себе разом доїла.

Згодом сім’я поповнилася ще двома доньками - Наталею і Ларисою. З того часу Ганна Михайлівна, як каже, вже остаточно «оселилася» на фермі, бо доводилося мало не днювати й ночувати там: з самого ранку поспішала на ранкове доїння (спочатку доїли тричі на день, лише через кілька років перейшли на дворазове доїння), потім бігла на пасовище, увечері – знову доїння до пізньої ночі. За день треба було 50 корів видоїти. До того ж, доїльних апаратів не було, все робили вручну. Силос і той коровам вручну розкидали. Нелегко було тоді жінці, бо ж і вдома тримали господарство, садили город, та й сім’я поповнилася ще двома синами.

- Бувало, до ранішнього доїння то й два шнури одягу поперу і вивішу, - згадує минуле жінка. - Жили тільки на тому, що заробляли власними мозолями. Тримали корови, свині, город садили.

Неочікувано в родину прийшла біда - у 1992 році помер чоловік Ганни Михайлівни, залишивши її з чотирма дітьми (старша донька на той час була заміжня). Проте найменші хлопці, яким виповнилося по 6 та 7 років, чи не найбільше потребували батьківської уваги, підтримки. Довелося жінці бути і за матір дітям, і за батька, і за основного годувальника сім’ї.

Та якими словами описати стан душі жінки, котра залишилася вдовою з малими дітьми, та ще й у час, коли в країні повних обертів набирало безробіття, невиплата зарплат, розвал колгоспів? Проте як би тяжко не було - надлюдськими зусиллями мусила зібрати волю в кулак, бо ж на її плечах - четверо дітей, яких потрібно було годувати, виводити в люди.

- Пішла одного разу в сільську раду попросити якусь допомогу соціальну на сім’ю, - пригадує випадок із життя багатодітна мати. - То сказали, що в мене велика зарплата, то й допомоги ніякої не дадуть. А через трохи перестали платити зарплату, виживала лише з того, що тримала в господарстві по 5 телят, по 4 свиней, города садила півтора гектара, обробляла усе те вручну разом з дітьми. Як чоловік помер, діти стали корови колгоспні пасти, тому ходили в школу через день, бо по черзі пасли. Навіть не було мені кому й поплакатися та й, правду кажучи, часу на те не було. Усе з дітьми тягла самотужки. З меншими хлопцями усю роботу перероблю. Вони в мене змалку і дрова самі рубали, і косили. А як підемо косити, то стану поперед їх у полі і думаю, аби тільки п’яти мені не пообкошували.

Зі сльозами на очах розповідає Ганна Михайлівна про випадок, коли, нагостривши коси, пішла із синами, яким заледве виповнилося 8 та 9 років, косити. Саме тоді в колгосп прислали сінокосарку з Шацька. Чоловік, що працював на ній, побачивши, як бідна жінка другий день поспіль мучиться на косовиці з малими дітьми, сказав: «Забирайте-но, жіночко, ті коси та своїх дітей звідси, і не мучтеся. А я в обідню пору сам вам покошу.» Попросив тільки показати, де їхня ділянка та принести щось на обід. На лихо, побачив те голова колгоспу, та й став кричати на того чоловіка, витряс геть усе із сумки, де лежав обід, бо думав, що Ганна Михайлівна ще й пляшку горілки чоловікові поклала. Ще дужче почав голова колгоспу лютувати, коли не знайшов спиртного. Добре, що за жінку вступився шацький чоловік, сказавши голові колгоспу: «Можеш мене штрафувати. Я вже два дні дивлюся, як та жінка мучиться з дітьми. Ну де ж така мала дитина косу потягне? Як тобі не совісно? Жінка працює в колгоспі, і пасе, і доїть, а ти їй нічим не спромігся допомогти.»


- То з мене той добрий чоловік і гроші не хотів брати. А я навіть імені його не знаю, не знаю, хто він такий. Але те добро, яке він мені зробив, досі помню. Коли до церкви йду, то все за здоров’я того чоловіка помолюся, свічку поставлю.

Тяжко було самій годувати дітей, вчити їх. Та й не раз доводилося стикатися із несправедливістю. Коли доньки вирішили іти навчатися у Луцьк у торговий технікум, їм так і не дали в районі цільове направлення, хоч і мали хороші оцінки в атестатах та першочергове право на направлення як напівсироти. Коли зверталися з таким проханням до установ, з них все сміялися і казали: «То, може, і ви до мами підете корови доїти?» Та Бог із ними, каже жінка, добре, що дівчата своїми силами таки здобули освіту.

Після 33 років роботи в колгоспі Ганна Михайлівна пішла на заслужений відпочинок. Повиростали діти, створили свої сім’ї. Одна дочка живе у Білорусі, друга - у Любомлі, а менша Лариса та двоє синів - у Хрипську. Часто навідуються до матері діти та внуки, турбуються про її здоров’я, яке розгубила за роки тяжкої праці. Та, незважаючи на все, що довелося пережити, тепер радіє, що повиростали у неї хороші діти, яким, можливо, за щоденною роботою і не приділяла інколи належної уваги. Тішиться усіма своїми внучатами, бо для неї вони - наймиліші та найкращі у світі, а няньчитися з ними - одне задоволення. А на згадку про нашу зустріч із матір’ю-героїнею - ось таке фото бабусі із внуками.

Загрузка...
Коментарі

р

09:37 15.05.2017

так тримати

ася

20:41 16.05.2017

молодець баба

22 червня
Вчора
20.06.2018
19.06.2018
18.06.2018
17.06.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин