Ярослав Крат: «На Сході потрібно відвойовувати не територію, а серця людей»​

Так вважає прикордонник, голова спілки ветеранів АТО Шацького району Ярослав Крат, який знає про захист держави із власного досвіду.

Про бійця пише газета «Новий погляд»​ за 13 жовтня 2016 року.

Народився у 1981 році, закінчив Шацький лісовий коледж. Пізніше здобував освіту на заочному відділені Львівського лісотехнічного університету. Після навчання відразу пішов до армії, де й залишився на контракт у прикордонній службі. Разом – 7 років.

Турботи про дружину і дітей змусили Ярослава два роки їздити по заробітках. Потім вдалося влаштуватися землевпорядником у Шацьку.

Після початку буремних подій в Україні в 2015 році прийшла повістка. Тоді з п’ятисот призваних чоловік відібрали 180, яких готували до участі у воєнних діях.

– Тренувалися йти на війну. Нас гарно проводили. Діти виходили з шкіл, машини сигналили. Мали стояти в другій чи третій лінії оборони, – починає згадувати хронологію подій Ярослав. – Прибули в Мар'їнку. Приміщення, яке виділили для відпочинку солдатів, – старий гараж для ремонту авто, без опалення та води.

А тут ще й виявилося, що служба буде в першій лінії оборони. 180 людей розділили: хтось стояв на блокпостах, хтось працював при штабі.

– Завдання моєї групи полягало в патрулюванні відповідної ділянки біля лінії розмежування і виловлюванні контрабандистів, – розповідає атовець. – У Донецьку продукти набагато дорожчі, тому багато хто робив із цього бізнес.

Наприклад, фура з цигарками на суму мільйон 400 тисяч гривень, три п’ятитонники, завантажені медикаментами, кожна понад 700 тисяч гривень. Потім цю контрабанду передавали у фіскальну службу. Але Ярослав сумнівається, наскільки офіційно потім ці товари потрапляли власникам.

– Був випадок, – розповідає військовослужбовець, – затримали буса, який повертався з Донецька. Водій стверджував, що просто забирав авто зі стоянки. Ми розуміли, що це перекупщик. Значить, треба шукати гроші. Все розібрали та знайшли лиш ключик, який не підходив ні до чого. У нашій групі був колишній водій фури. Віг ходив із тим ключиком і шукав. Довго шукав. І таки знайшов у кондиціонерові місце, де підійшов ключ. Там у пакеті лежало 470 тисяч гривень. Давали нам 20 тисяч за те, щоб відпустили.

Багато хто намагався домовитися. Пропонували пропустити за визначену суму.

– Спочатку нам говорили, давайте, як завжди, – веде мову далі прикордонник. – Ми розуміли, що ті, хто був до нас, брали гроші. Готували на рік, а пробули ми там 3 місяці. Згодом прийшли групи, які були до того. Тому, напевно, нас і обстрілювали. Я так розумію, що ті, хто на протилежній стороні, мали зиск з обігу товарів.

Був випадок, що міліціонера пов’язали. Він мав провести фури з товаром.

А в перервах обстріли…

– Їдемо якось, назустріч БМП, –  ділиться спогадами учасник АТО. – Привіталися одне з одним. Через деякий час чуємо сильне: ббах! Потім розповідали: тих піхотинців, що півгодини назад віталися, вже нема… А ще розповідав Степан Гаврилюк, житель с. Вишнів, він був у нас водієм. Віз хлопців в тенті на передову, сам у кабіні. Дивиться в дзеркало, а там земля піднімається. Виявляється, хлопці їхали, а по них стріляли. З координатами лиш помилилися. Тому обстріл йшов паралельно. Це був дійсно шок.

Відомо, що місцеві жителі, які залишилися на окупованій території, отримують пенсії в Україні. Тому там є регулярні автобуси, які возять людей на мирні землі підвладні нашій державі до банкоматів.

– У жителів дуже багато зброї на руках. А хто там буде при владі: Україна чи Росія, їм байдуже. Є ті, хто симпатизує нам, але таких одиниці. А для більшості ми – «захватчики».

Це лиш тут відбуваються люстрація, зміни у владі. Там – батько був начальником податкової – на зміну прийшов син, батько – прокурор, після нього син став. Не змінилися люди.

Запитую про те, що треба зробити, аби припинити війну.

– Ми можемо наступати, але немає сенсу. По-перше, немає сил, по-друге, там дуже багато замінованих полів. Нам потрібно завойовувати не територію, а серця людей, які живуть там. Ще в 2015 році у школах підручники були мовою загарбників. Росіяни для місцевих – герої. Дівчата їх люблять… А від війни люди бачать лише мінуси: закрито шахти і заводи, втрачено робочі місця. Потрібне фінансове та соціальне забезпечення. Воєнні дії ні до чого доброго не приведуть. І ці всілякі домовленості не вирішать проблеми.

Розповідає і про забезпеченість армії. «Тойоту», яка коштує більше мільйона гривень, обшивають бронею. А на ній зброя 1942 року. Сухпайки, які майже не їли, армійської тушонки навіть собаки не хотіли.

– Одному з бійців осколок попав у скроню і застряг. Медичне забезпечення було таке, що ще скидалися по 200 гривень на ліки.

За три місяці в зоні АТО назбиралося багато історій. Хлопці морально ламалися, дехто починав зазирати в пляшку. Але все треба було пережити, витерпіти, бо вдома чекали дружина і діти, мама, яка молилася.

– Найкраща підтримка була тоді, коли друзі привозили передачу з дитячою листівкою: «Тату, ми пишаємося тобою». Коли їхали туди, всі проводжали. Приїхали, не герої ми тут. Навіть поваги нема. Простої, людської… А це ж рік вирваний із життя.

Влітку 2016 Ярослав Крат повернувся зі служби. У вересні був призначений головою спілки ветеранів АТО. Зараз організація нараховує близько 50 осіб.

– Ми збираємо передачі для хлопців, беремо участь в акціях патріотичного виховання молоді, морально підтримуємо один одного. Ця спілка – місце, де тебе розуміють і приймуть таким, як ти є, – зауважив атовець Ярослав.

Ірина ХВИСЮЧИК