В Голядині мешкають одні Голядинці і Ягодинці

Корінні мешканці Голядина всі як один високі, біляві й зі світлими очима, а мешканці сусідніх Столинських Смолярів — чорняві, як кавказці, ще й їдять... їжаків.

У Смолярах-Світязьких чоловіки, аби випити, ховаються по кущах, а жителі Грабового ніяк не можуть позбутися слави вільних і безшабашних людей, яким і море по коліна, і замок на сусідньому льоху — не перепона...

Задумавшись якось над цим, мешканець Голядина Володимир Васильович Голядинець зрозумів: навіть дуже далекі пращури все ж впливають на долю й менталітет мешканців різних сіл.

Про історію села Голядин, його сучасне життя та місцевих мешканців йдеться у матеріалі Наталії Малімон в газеті "День".

КОЛИ ГОВОРИТЬ ГОЛОС КРОВІ...

Де ще ви знайдете на Волині село, аби у ньому мешкали всуціль одні Голядинці та Ягодинці? Є села, де переважають ті чи інші прізвища. Наприклад на Ратнівщині в одному — півсела людей із прізвищем Мороз. Але такого, аби прізвище пішло від назви села, не зустрічала. І невдовзі відчула, що від переліку численних Голядинців з Голядина вже йде обертом голова. Один — Володимир Васильович, його син — Василь Володимирович. Онук, знову ж, Володимир Васильович... На знімку футбольної команди «Голядин», який висить у кабінеті грабовського сільського голови Василя Володимировича Голядинця, — Голядинці й Ягодинці... І навіть дружина мого співрозмовника пані Ніна — теж із Голядинців, отож при заміжжі й прізвища не міняла.

Голядину та голядинцям життя дало прибалтійське плем’я голєндрів. Мені доводилося чути про голендрів як переселенців на Волинь із Німеччини, чи власне Голландії. А з прибалтійським варіантом їхнього походження зіткнулася вперше. Проте Володимир Васильович стверджує, що з цього приводу має документи їхня відома землячка Оксана Денисовець-Сапеляк. Відома громадська діячка, соратниця В’ячеслава Чорновола, директор історичного музею у Львові, автор дослідження про життя українців в Аргентині... Минулого літа вона знову відвідувала малу батьківщину, куди свого часу після арешту Чорновола її було вислано зі Львова. Рік мешкала у Голядині, працювала у місцевій школі (й навчала майбутню дружину мого співрозмовника), опісля у школі в Шацьку. Те, що пращуром голядинців могло бути одне плем’я, підтверджує навіть зовнішність нинішніх мешканців села. Усі корінні жителі — високого зросту, стрункі й підтягнуті, обов’язково світловолосі та зі світлими очима. Такі собі своєрідні арійці Поліського озерного краю. Кілька аналогічних прізвищ, властивих селу, теж підтверджують цю версію. Бо, наприклад, у сусідньому Грабовому що не хата — то нове прізвище. А вуличні клички, наприклад, Німець, нічим іншим, крім походження предків, пояснити не можна.

— Мене історія рідного села зацікавила після одного випадку. Якось один дідусь спересердя сказав про когось із грабовців: «Та що з нього візьмеш! Тут як не злодії, то бандити!» — пригадує Володимир Васильович. — Я мешканців Грабового знав як нормальних людей, а тут такі слова! Я читав, читав — і дочитався...

Коли дочитався, то зрозумів і те, чому найвища у Шацькому районі гора Костюшко, що біля Грабового, й місцеве урочище Костюшин носять саме такі назви. Тут, у непрохідних лісах, пан, котрий сам мешкав у селі Пульмо, поселяв збіглих каторжан. Це були поляки, яких після того, як Суворов розгромив повстання Костюшка, російський цар заслав у Сибір. Вони добиралися майже до рідних країв, а далі боялися рушати, осідали, працюючи за хліб і дах над головою, у теперішньому Грабовому.

— Люди мало цікавляться своєю історією, — каже Володимир Голядинець. — Ось від нас за три кілометри село Столинські Смоляри. Здається, яка тут відстань? А це вже зовсім інший народ і зовні, й за менталітетом. Вони дуже схожі на кавказців. Це я усвідомив після того, як дізнався, що саме ці землі російський цар, коли завоював Кавказ, віддав у подарунок комусь із місцевих князьків, які його підтримували. Сини гір, освоюючи нові території, перемішалися з місцевим людом. У Столинських Смолярах люди суціль чорняві, з темними очима, жінки, як і кавказькі, мають низьку талію... І, до речі, недавно я вичитав, що на Кавказі, як і в цьому селі, теж їдять їжаків. Ну ніхто ж у навколишніх селах на них не полює, а столинці — їдять і смакують. Що ж це, як не голос крові?..

У своїх пращурів-голендр вдалися й голядинці. Колись переселенці з «Голендрії», освоюючи нові землі, свої хати ставили на сваях, бо місцевість була надто болотиста. Голядинці також продовжують жити з землі, проте активно прокладають і заробітчанські стежки у сусідню Польщу. Тут що не обійстя, то добрий господар, у якого має бути все. Якщо трактор, то до нього й плуг, і косарка, і грабарка, і копалка, і культиватор, і розкидач, і обприскувач... Своя має бути столярка, своя дрелька і своя «болгарка»... В окрузі це найбагатше село. На 85 хат — вісім комбайнів, 60 машин (по три і чотири у дворі стоїть), 40 тракторів. Є шість дворів, у яких по два трактори.

— Село наше, — каже Володимир Васильович, — самодостатнє. Ми все своє маємо. Де Піща, Шацьк, Пульмо, Світязь... А ми їм землі обробляємо! Вони за курортниками світу не бачать, їм не до комбайнів і тракторів. То ми їм і сіно заготовляємо, й картоплю садимо...

ХТО ДО БАБУСІ, А ХТО — В ХРАМ...

Уже кілька років села Грабівської сільради — власне Грабове, Смоляри-Світязькі, Адамчуки й Голядин живуть надією на втілення міждержавного проекту прикордонного переходу. Це має бути, думають тут, щось на зразок Ягодина, тільки суто для легкових автомобілів. Нас у ці краї і привело бажання переконатися, наскільки перехід потрібен і місцевим людям, і Волині загалом. Типова волинська глибинка вражає не лише напрочуд мальовничими краєвидами, екзотичністю, а й цілковитою відірваністю від «великої землі». Села розкинулися поміж лісів, далеко одне від одного.

На міжнародний перехід тут очікують, як на друге пришестя Христа. І хоча міжнародна траса має пройти у бік Пульма та Забужжя, проте близькість до неї відкриє села світові, а світ — їм. Смоляри-Світязькі, у яких живуть нащадки переселенців із села Світязь, котрі у непрохідних лісах, серед боліт варили з соснових пеньків смолу, і нині нагадують самотній живий куточок посеред первісної природи. Найгарніша хата тут у «Міністра» (так називають вихідця із села, який працював у столиці в одному з міністерств, а нині повернувся на батьківщину). Отак просто з лісу і потрапляєш у центр села з ошатними приміщеннями школи, дитсадка, клубу й бібліотеки. А навпроти цього культурного центру — центр духовний, місцевий храм Святого Духа. Завідуюча бібліотекою Тетяна Іванівна Пех і завідуюча клубом Галина Іванівна Жипа розказують, що село у Києво-Печерській лаврі має власного архімандрита Варлама (в миру — Василя).

— Найближча церква була у Світязі, то він збирався з людьми по хатах, привозив їм святі книги і разом читали, — пригадують мої співрозмовниці.

Храм Господній — дивовижної краси, з міцними, у три цеглини, мурами, а панікадило таке (на 120 лампочок), якого нема і в Зимнівському монастирі. Архімандрит буває у рідному селі один-два рази на рік. Приїжджають сюди і його духовні діти з усієї України, немало з них спонсорували гроші на спорудження храму. Але й грабівська вчителька Антоніна Несторівна, і мої смолярівські співрозмовниці призналися, що спочатку подумали: ми приїхали до «Маринки, яка за людей молиться». Про неї розказували куди більше, ніж про святого отця з Лаври... 80-річна бабуся Марина на прізвище Ягодинець мешкає у Голядині. Розказують, що спочатку вона гадала людям на картах, але потім їй «з’явився ангел», який попередив, що це робити — гріх. І вона стала допомагати людям молитвами. Молитви ці, розказують, своєрідні. Не просить, а закликає Господа допомагати, бо ж «ти, Боже, сам казав, що треба людям помагати». До Маринки начебто їдуть з усіх-усюд, а для місцевого люду вона, як зрозуміла, і цілителька, і ясновидиця найголовніша. Отак гляне на людину — і все про неї знає, все бачить. Тільки, мовляв, поганого не каже...+

...Що тільки не змішалося у цьому закутку волинської землі, від якого і до Польщі, й до Білорусі — по десятку кілометрів, який хоче і свою самобутність зберегти, і жити так, як живуть у Європі. У Голядині бар, котрий презентують як місцеву родзинку, справді вже має такий європейський лоск.