Світязь: темношкірі чоловіки не лише відпочивають на озері

Літня спека неминуче кличе тисячі людей до води. А оскільки озера Шацького краю – чи не найбільше прісноводна Мекка України, то щовихідних тут відпочивальників більше, ніж оселедців у бочці. Основний удар на себе приймає, звичайно, Світязь. І особливо – на околиці однойменного села, яку називають «Куточок рибалки». 

Людей і машин тут стільки, що проїхати дорогою навіть для досвідченого водія – велика проблема. Припарковані з обох боків вузького шляху автівки залишають вільними для пересування лише кілька метрів, котрі, в свою чергу, запруджуються туристами, які крокують до барів та стелажів із сувенірною продукцією, а також колонами автотранспорту в обидва боки.
Сьогоднішній Світязь тут показує, що все в цьому світі змінюється, тільки от «совєцьке» ставлення до облаштування рекреаційної території та догляду за неї – стабільне. На весь гігантський пляж тут лише 2 кабінки для перевдягання. Але й ними скористатися майже неможливо: всередині це вже давно і безнадійно нужники з залишками екскрементів та використаних предметів особистої гігієни.

Про це пише "Волинська газета".

Як і раніше, за надані товари чи послуги тут ніхто не видає ніяких чеків. Але до звичних жіночок із біляшами та пончиками цьогоріч додалася «чорна родзинка». Представники Африки прибули на Світязь не стільки для того, щоб ще дужче засмагнути під лагідним волинським сонцем, але й щоб підзаробити. І доки жінки, народжені на «чорному континенті», заплітають волосся, чоловіки в національних костюмах та з африканськими музінструментами фотографуються з усіма охочими, як здатні… заплатити 30 грн за екзотичний кадр…

До слова, трійко екзотичної зовнішності чоловіків вперше приїхали на Світязь ще два роки тому. 

Бакадіса Марвін, Бубу Асен Кусека та Лувере Тан­сіа Джон (так звати хлоп­ців) навчаю­ться в Одеській національній академії зв’язку, а сюди, на Ша­ць­кі озера, приїхали, щоб відпочити і трохи заробити грошей.

Журналіст газети "Шацький край" Віта Шепеля  познайомилася з темношкірими відпочивальниками і от що вони їй розповіли.

Якихось мовних бар’єрів у спілкуванні з африканцями не від­­чула, адже вони відносно доб­­ре розмовляють російською мо­вою: хто краще, хто трохи гір­ше, але ми один одного розуміли одразу. Найстарший серед них та найбільш говіркий – 31-річний Марвін, навчався та живе в Укра­їні вже 4 роки, тож і на пра­вах «старшого брата» дозволяє собі вчити двох своїх молодших земляків, виправляючи їхні мов­ні помилки, інколи навчаючи життю тутешньому.

В Україну по­т­ра­пили вчитися хто як: Мар­ві­на та Джона відправили у євро­пей­ську країну батьки, а Ку­сека ви­боров це право у конкурсі, що про­водився на державному рів­ні в Конго, та отримує тут сти­пендію (між Конго та Одеською академією укладено договір про навчання студентів в Україні, тож тамтешні жителі на повну ко­­рис­туються такими можли­вос­­тями, бо тут можна отримати та­ку саму освіту, як скажімо, у Фран­ції). Та, як виявляється, спів­відношення якість освіти/оплата виправдовує себе, та й коштує дешевше, ніж у Конго.

В Україні кілька десятків років нав­чаються студенти з афри­кан­ських країн: Гани, Гвінеї, Анголи, Камеруну, Нігерії, Мозамбіку, Кот-Д’Івуару та інших. В самій лише академії цього року їх було більше 120, а ще чимало є у політехнічному університеті, ме­дичному. Марвін розповідає, що його батьки з-поміж трьох країн (Росії, Франції та України) обрали для навчання сина саме останню. Навчатися хлопцям в перший рік було дуже важко, адже потрібно було вивчати ро­сійську мову, що також вияви­лося для них справою нелегкою. В більшості фахова література для навчання була російською чи англійською мовами, що також додавало чимало трудно­щів.

З початком літнього сезону хлопці мали можливість ще й під­­заробити, розважаючи та фо­­тографуючись із відпочива­ль­никами на пляжах Одеси та Кри­му у своїх національних кос­тю­мах, вибиваючи на націона­льних інструментах – бара­ба­нах – ме­ло­дії своєї батьків­щини. Плану­вали розважати й тут міс­це­вих та відпочивальників, про­те по­го­да внесла свої корек­ти­ви у плани темношкірих хлопців.

Дивуються студенти з Конго незвичайним українським «по­­ряд­кам»: іноземцям майже не­можливо влаштуватися на ро­боту за спеціальністю, маючи на­віть диплом про вищу освіту. Мені чомусь на думку одразу спало інше: в Україні навіть два дипломи не гарантують не те що високооплачуване місце робо­ти, а й навіть просто місце робо­ти. Дивуються і з українських за­конів: скільки ж то треба обхо­дити, аби відкрити власну спра­ву чи просто отримати дозвіл на легальний заробіток. 

-У нас, например, можно заниматься бу­дь-чем, но только по закону. А здесь все как-то странно все это действует. Да и работу по специальности с нормальной оплатой в Украине найти невоз­можно. Для таких, как мы, два ва­рианта: или на стройку, или на рынок торговать. В нашей стра­не даже официант полу­чает около 500 евро, а если ты имеешь диплом бакалавра или магистра – то и работа, и хоро­шие деньги гарантированы. А то, что есть у вас, это очень пло­хо, – каже Марвін.

А в майбут­ньому, якщо не вдасться знайти роботу з нормальною заробіт­ною платою, планує з дружиною та сином поїхати на свою бать­ківщину, де буде більш упевне­ний у майбутньому. Та й україн­ців, росіян у Конго, як розпові­дають хлопці, також є багато.

За роки навчання темношкірі студенти побували в різних міс­тах України – Миколаєві, Хер­соні. А тепер приїхали на Волинь на запрошення тестя Марвіна (він одружився з українкою, меш­канкою м. Рівне). У Крим цього року хлопці їхати не ризикують, бо й батьки переживають за них, наказують триматися пода­лі від небезпечних місць. Нато­мість приїхали сюди, бо кажуть, що тут спокійніше. Не оминули в розмові, як то частенько бу­ває, й політики. Розповідають хлопці, що дуже переживають за долю України, хоча й воліють не встрявати у політику, дотри­му­ючись нейтралітету. А поки що перебуванням на Поліссі за­до­волені, та й люди також добре до них ставляться. А це, ма­буть, чи не найголовніше сьогодні.